Після того довелося корів доїти Дьюї Делл. Він, правда, підводився, коли тато будив його, і виконував, що йому казали, але як у напівсні. Він ніби щиро хотів усе робити і сам чудувався, чого воно так виходить.
— Ти хворий? — спитала раз його мама.— Може, ти погано себе почуваєш?
— Ні,— відповів він.— Я здоровий.
— Це просто ліньки, він хоче допекти мені,— сказав тато, коли Джуел спав навстоячки.—Хіба ж ні? — додав він, смикаючи Джуела, щоб той озвався.
— Ні,— відповів Джуел.
— Відпочинь сьогодні, посидь удома,— сказала мама.
— Це колими маємо виполоти всю ту низинку? — обурився тато.— Якщо ти не хворий, то що ж таке з тобою?
— Нічого,— відповів Джуел.— Зі мною все гаразд.
— Все гаразд? — сказав тато.— Та ти ж ось навіть зараз стоячи спиш.
— Ні,— відповів Джуел.— Зі мною все гаразд.
— Нехай він сьогодні побуде вдома,— сказала мама.
— Він мені потрібен для роботи,— сказав тато.— Ми навіть гуртом насилу впораємось.
т— Зробиш, скільки встигнеш, з Кешем і Дарлом,— сказала мама.— Нехай він сьогодні побуде вдома. Але Джуел не погодився.
— Зі мною все гаразд,— сказав він і пішов на поле.
Проте з ним таки було негаразд, це кожен бачив. Він худнув, і видко було, як він засинає на роботі, як мотика щораз повільніш ходить у нього в руках, дедалі з меншим розмахом, аж урешті й зовсім зупиняється, а він спирається на неї й застигає під гарячим сліпучим сонцем.
Мама вважала, що треба викликати лікаря, але тато не хотів без потреби витрачатись, з Джуел ом нічого такого не було, оце тільки його худорба та звичка щохвилини впадати в сон. Та й їв він дай боже, хіба що часом засипав над тарілкою з куснем хліба напівдорозі до рота, такі не перестаючи жувати. Але він присягався, що з ним усе гаразд.
Це мама накинула Дьюї Делл його доїння, якось платячи їй за нього, і примудрилася, щоб решту прихатньої роботи, яку раніше справляв Джуел перед вечерею, тепер стали виконувати Дьюї Делл і Вардаман. А коли тата не було вдома, сама її робила. Вона й поїсти окремо готувала для Джуела, так, щоб інші не бачили. Ось тоді я чи не вперше виявив, що Едді Бандрен з чимось криється, вона, як завше нас учила, що ошукування — це гріх, над усі на світі гірший, навіть злидні не такі страшні. Іноді, коли я приходив лягати, вона сиділа в темряві над сплячим Джуелом. І я розумів, що вона себе ненавидить за це ошуканство, та й Джуела теж, бо ж цього не було б, якби не її
ЛЮбоВ ДО НЬОГО. ..:МкДі оиунпм
Якось уночі їй зробилось недобре, і, коли я пішов у клункт запрягати, щоб поїхати до Талла, то не зміг знайти ліхтаря. Я пам'ятав, що звечора він висів на цвяшку, але тепер, опівночі, його там не було. Отож я мусив запрягатися напомацки, поїхав і вернувся з місіс Талл уже над ранок. І ліхтар був на місці, висів собі на цвяшку, як і завше, а я тоді не зміг його знайти. Потім раз уранці, коли Дьюї Делл доїла корів перед самим сходом сонця, до клуні через дірку в задній стіні ввійшов Джуел з ліхтарем у руці.
Я розповів про це Кешеві, і ми подивились один на одного.
— От котяра!—сказав Кеш.
— А так,— погодився я.—Але навіщо ліхтар? І ще й ніч у ніч! Не диво, що він так худне. Ти йому що-небудь скажеш?
— Це нічого не дасть,— сказав Кеш.
— Але те, що він робить, теж нічого не дасть:
— Я знаю. Але до такого висновку він сам повинен дійти. Даймо йому час, і він побачить, що цього добра й завтра буде вдосталь, і він угомониться. І нікому про це не треба говорити, я так гадаю.
— Не треба,— погодився.— Я просив і Дьюї Делл нікому не говорити. А особливо мамі.
— Ні. їй ні в якому разі.
Після того зовсім кумедно все пішло. Він став такий запаморочений, і так смертельно хотів спати, і схуд, як тичина, і все видко, уявляв, який він спритний. А я запитував себе, хто ж його Дівчина. Усіх перебрав, кого знав, але жодної не міг назвати з певністю.
— Це не дівчина,—сказав Кеш.— Це заміжня жінка десь поблизу. Жодне дівчисько не могло б бути таке зухвале й витривале. Оце мені тут і не подобається.
— Чому? — здивувався я.— Заміжня для нього безпечніше, ніж дівчина. Така більш розважлива.
Кеш подивився на мене якось так невиразно, і так само невиразно спробував розтовкмачити мені.
— Це не завжди безпечніше, коли хлопець...
— Ти хочеш сказати, що безпечне — не конче найкраще?
— Атож,—сказав він, знов якось невиразно.— Тут не те, що найкраще, а от що для нього було б добре... Молодий хлопець... Якось бридко це, розумієш... валятися в чужому багнищі...
Ось воно що він мав на думці. Коли з'являється щось нове, нестримне й палке* то треба в ньому чогось трохи кращого, аніж сама безпечність. Безпечне — це таке, що від тривалого вжитку всі краї в ньому попритиралися, нічим воно таким не прикметне, щоб можна було похвалитися: "Цього ніколи не було раніше і ніколи не буде в майбутньому".
Отож ми нікому не сказали, навіть тоді, коли він одного разу прийшов просто на поле й став поряд з нами до роботи, не мавши часу бодай сходити додому і вдати, ніби цілу ніч проспав у ліжку. Мамі він міг би сказати, що не голодний і тому не хотів снідати або що він з'їв шматок хліба, коли запрягав мулів. Але ми з Кешем знали, що останнім часом він взагалі не ночував удома, що він вигулькнув з лісу, коли ми прийшли на поле. Однак ми нікому не сказали. Літо вже майже кінчалося, і ми знали, що тільки ночі похолодиішають, то він — а як не він, то вона— покладе цьому край.
Проте коли прийшла осінь і ночі стали довшати, тільки й змінилося, що він кожного ранку виявлявся в ліжку, і татові доводилось його будити, піднімати в тому стані напівотупіння, як із самого початку,— і це було ще гірше, ніж коли він зовсім не лягав.
— А вона витривала,—сказав я Кешеві.— І раніш я захоплювався нею, а тепер навіть пошану відчуваю.
— Це не жінка,— відповів він.
— Он як? — здивувався я. Він пильно глянув на мене.— Тоді що жіЦоВоі*а*е# — отоак 8К чСі?*. ^ .:
— Саме це я й збираюся з'ясувати,— сказав Кеш.
ІЮО
— Можеш собі вистежувати його по всьому лісі, коли хочеш,— сказав я.— Але я не збираюся.
— Я зовсім його не вистежую.
— А як же ти це назвеш?
— Я його не вистежую,— повторив він.— Я не зовсім це маю на думці.