В свою останню годину

Страница 2 из 46

Уильям Фолкнер

Нам чутно, як пилка врізається в дошку: звук такий, мов хтось хрипить. Юла обертається на скрині й виглядає у вікно. Намисто у неї справді гарненьке з цим її червоним капелюшком. І не подумаєш, що вся ціна йому двадцять п'ять центів.

— Вона повинна була взяти пироги,— знову каже Кейт.

Я б ці гроші знайшла куди притулити. Але ж пироги мені задурно обійшлися, от тільки що я їх пекла. Я можу йому сказати, що кожен

може дати маху, але не кожен може викараскатися без збитків — я можу так йому й сказати. Не кожен може свою помилку собі на вигоду обернути — отак можу сказати.

Хтось входить у сіни. Це Дарл. Пройшов повз двері, а в кімнату й не заглянув. Юла дивиться йому вслід, доки він зникає у глибині дому. Рука її підноситься й ледь торкається намистин, а тоді волосся. Коли ж вона помічає, що ми на неї дивимось, погляд її пригасає,

ДАРЛ

Тато з Верноном сидять на задньому ґанку. Тато, відкопиливши нижню губу великим і вказівним пальцями, насипає пучку тютюну з покришки табакерки. Вони оглядаються, коли я проходжу через ґанок, зачерпую гарбузовим коряком води з відра й п'ю.

— Де Джуел?— питає тато.

Я ще хлопцем уперше зрозумів, наскільки смачніша вода, коли постоїть у кедровому відрі. Літепла, з легенбким присмаком, що нагадує гарячий липневий подмух між кедрів. Вона має постояти годин із шість, не менш, і пити її слід гарбузовим коряком. Воду ніколи не треба пити з металевої посудини.

А вночі вона ще краща. Я, бувало, лежу в сінях на своєму сіннику, дожидаючи, коли всі поснуть, тоді встаю і йду до відра. Воно чорне на чорній полиці, непорушна поверхня води, мов округла дірка в ніщо, у ній видно, може, зірочку або й дві, поки я не розколишу її коряком, а потім зірочки вже в коряку, поки я не вип'ю. Згодом я вже був більший і доросліший. Тоді я чекаю, доки всі позасинають, щоб задерти сорочку й, лежачи, слухати, як вони сплять,— я відчував своє тіло, не доторкаючись до нього, відчував, як обвіває його остудлива тиша, і мені було цікаво знати, чи й Кеш те саме робить у темряві,— може, він навчився це робити ще років за два до мене.

Стопи татові потворно вигнуті, пальці ніг судомно викривлені й покручені, на мізинцях зовсім нема нігтів — це тому, що змалку він мусив тяжко працювати у болоті, у саморобних узувках. Біля стільця стоять його грубі черевики. Вони мають такий вигляд, мов їх тупою сокирою витесано з чавунної брили. Верной побував у місті. Я зроду не бачив, щоб він їздив до міста у комбінезоні. Це, кажуть, через жіи-ку. Вона колись теж учителювала.

Я вихлюпую рештки води з коряка на землю й витираю рота доло" нею. До ранку буде дощ. А може, ще до смерку.

— У клуні він,— кажу я.— Запрягає.

Блазнює він з цим конем. Через клуню він пройде на пасовище. Коня там не видко: кінь у холодку, де молодий сосняк. Джуел свистить, пронизливо так. Кінь фуркає, і тоді Джуел помічає його, він промайнув на мить серед синіх тіней. Джуел знову свистить. Кінь стрімголов несеться вниз схилом на негнучких ногах, вуха стригочуть, різнобарвні очі ходять ходором — зупиняється він аж кроків за двадцять від Джуе-ла, стоїть боком і поглядає через плече, грайливо й насторожено.

— Сюди, голубе! — каже Джуел.

Кінь ураз поривається до нього. Так швидко, що шкура збігається складками й вихриться, мов полум'я. Закинувши гриву й задерши хвоста, очі ходором, кінь рвучко підбігає ближче — і знов зупиняється, ноги випростані, дивиться на Джуела. Той упевнено підходить до коня, кладе руки йому на спину. Якби не Джуелові ноги, вони були б як дві вирізьблені фігурки, виставлені на сонце.

Тільки-но Джуел пробує його доторкнутись, як він стає дибки й кидається на нього. Обабіч Джуела вимахують копита, мов ті крила; він зміясто вигинається між копит, під занесеним тулубом. Щё й не встигши відштовхнутись руками, він чує, як усе тіло його піднеслося в повітря, затрималось поземно, і ось уже гнучкий, як змія, він намацує коневі ніздрі й знову опускається на землю. Потім вони застигають напружено, , аройняті жахом,— кінь ледь відсахнутий на заціпенілих нетвердих нові гах, голова похилена, Джуел — п'ятами вперся в землю, одною рукою затуляє ніздрі коня, а другою раз у раз пестливо поплескує його по шиї, запекло кленучи всякими словами.

Вони стоять так напружено й нажахано, кінь тремтить і стогне. Та ось Джуел опиняється у нього на спині. Пригнувшись, він злітає вгору, наче вимах батога, тіло його вже напівдорозі зливається з крупом коня. Ще хвилину кінь стоїть розкаряч, схиливши голову, і раптом зривається бігти. З пагорба вони несуться чвалом, Джуел аж на шиї коня, він вчепився в загривок, мов п'явка. Перед огорожею кінь різко зупиняється.

— Ну,— каже Джуел,— можеш і перепочити, коли збив оскому. У клуні Джуел зіскакує на землю ще до того, як кінь зупинився.

Кінь іде в стійло, Джуел за ним. Не обертаючись, кінь копає в нього, але попадає копитом у стіну, так наче хто з пістолета вистрелив. Джуел лупить його в живіт, кінь вигинає шию назад і щирить зуби. Джуел б'є його по морді кулаком і, протиснувшись до корита, вилазить нагору. Припавши до ясел, він нахиляє голову й дивиться поверх стійла за двері. Стежка порожня, йому навіть не чутно, як пиляє Кеш. Він хапливо нагрібає вгорі кілька оберемків сіна й тягне до ясел.

— Іж,— каже він.— Жери цю чортячу потерть, поки дають, бай-стрюченя. Синочок ти сучий,— додає він.

ДЖУЕЛ

Це тому, що він стовбичить під самим вікном — гупає молотком, ширкає пилкою з цим чортовим ящиком. Просто на очах у неї! Аж подих їй забиває цим стуканням і пилянням, вона бачить, як він немов каже їй: бач, яку добру штуку я майструю для тебе! Казав же я йому, щоб робив це десь в іншому місці. Боже, казав я, тобі кортить укласти її туди? Це як ото він був малим хлопцем і вона сказала, що коли б їй трохи добрив, то вона б виростила квіток. А він схопив деко, побіг до клуні й приволік його повне гною.

Та й усі вони порозсідалися, мов канюки. Дожидають, віяльцями обмахуються. Я ж казав: та перестань ти пиляти й цвяхи загачувати, заснути не даєш, а її руки лежать на ковдрі, як два зсохлі корінці, скільки не мий їх — дочиста не відмиєш. Мені видно віяльце і руку Дьюї Делл. Казав же, дайте їй спокій. Пиляють і стукають і зняли над головою у неї такий вітер, що коли втомлений, то й дихати нема чим, і цей чортів рубанок "все менш, все менш, все менш"—аж кожен, хто дорогою йде, зупиниться і скаже: он який він вправний тесля. Коли б це я, а не Кеш звалився тоді з церкви, і коли б це мене, а не тата придушило колодою, то тепер не було б так, що кожен йолоп з усієї округи приходить витріщатись на неї, бо якщо є господь бог, то якого чорта він на світі. То ми вдвох із нею були б на високій горі, і я скочував би каміння звідтіля усім їм просто в морди, підбирав би й кидав униз, в морди і в зуби, їй-бо, аж поки вона б заспокоїлась і цей чортів рубанок перестав би "все менш, все менш", і ми б мали спокій.