— Спробуй такого здихатися,— каже Квік. Підвода їхала далі.
— Закладаюся, що старий Лон ніколи його й не давав йому, — кажу я.
— Авжеж ні,— каже Квік.— Він купив його у татуся. Підвода їхала далі.
— Мабуть, вони не чули про міст,— каже він.
— А куди їх несе, власне?— питає Маккалем.
— Це він, поховавши жінку, певно, розважитись вирішив,— каже Квік.— Певно, до міста прямують, адже Таллового моста теж змило. Дивно, що вони не чули про наш міст.
— Тоді їм доведеться перелетіти, не інакше,— кажу я.— Таж тут жодного моста немає до самого гирла Ішатави.
На підводі у них щось лежало. Але ж Квік три дні тому був на тій заупокійній відправі, і ми собі, звісно, і в гадці нічого такого не мали, от тільки те, що вони з дому вибралися так пізно і що про наш міст ще не чули.
— Треба гукнути їх,— каже Маккалем. Чорт, так і крутиться його ім'я на кінчику язика!
Отож Квік гукнув, вони зупинилися, і він підійшов до них і все розповів. З ними він і повернувся.
— Вони їдуть до Джефферсона,— каже він. — Міст біля ТалЛової ферми теж знесло.
Наче ми й так цього не знали! На обличчі Квіка, круг носа, був глузливий вираз, але вони собі сиділи й хоч би що — Бандрен і дівчина, і один хлопець на передку, Кеш, і другий, той, щр про нього,л,юди гр-ворять, на перекладині ззаду підводи,— і ще один на плямист-о'му;#оци-
ку. Але вони, здається, до цього вже звикли, бо коли я сказав Кешеві, що їм доведеться вертати до Нової Надії, іншої ради нема, то він тільки й відповів:
— Думаю, ми туди доберемося.
Я не охочий встрявати в чужі діла. Хай кожен сам за себе дбає, моя така думка. Але коли я переговорив з Рейчел, що у них нема нікого тямущого, хто б опорядив її, і що саме липень місяць і все таке, то вернувся до клуні й спробував напоумити Бандрена.
— Я їй обіцяв,— каже він.— Так вона вирішила.
Я помічав, як лінтюх, котрого й з місця, бувало, не зрушиш, коли вже розрухається, то рухатиметься так само затято, як раніше опирався рухові, наче не стільки його боїться, як того, що треба буде зупинитись та знов рушати. І наче ше й пишатиметься, що йому й рухатись, і стояти однаково нелегко. Він зсутулено сидів на підводі, кліпав очима, слухав нашу розповідь про те, як в одну мить змило моста і як високо стоїть вода і — щоб мені всячина, якщо він не пишався цим, немов це з його власної волі вода піднялася!
— Кажете, так високо ще ніколи не бувало?— каже він.— Хай діється воля божа. Гадаю, що й до ранку вона не дуже спаде, далебі,— каже отак.
— Краще вам тут переночувати,— кажу я.— А завтра раненько вирушите до Нової Надії.
Мені просто було шкода їхніх сухоребрих мулів. Я сказав своїй
Рейчел:
— Хіба ти хотіла б, щоб я їх вигнав проти ночі, коли вони за вісім миль від дому? Що ж мені було іншого робити?— кажу я.— Тільки одну ніч переночують у нас, а оте помістять у клуні, і на світанку й поїдуть.— Отож я й кажу їм:— Переночуєте сю ніч, а рано-вранці вернетесь до Нової Надії. Інструменту в мене вистачить, і зразу після вечері хлопці, коли захочуть, можуть і яму викопати,— отак я кажу, аж це помічаю, що дівчина дивиться на мене. Якби очі її були пістолетами, я б уже давно змовк навіки. Щоб мені з місця не встати, якщо вони не стріляли в мене! А коли я підійшов до клуні, то почув, як вона запально говорить батькові, ніби й не бачачи мене.
— Ти обіцяв їй,— отак каже.— Вона б не упокоїлася, якби ти не пообіцяв. Вона гадала, що може на тебе покластись. Коли ти не вволиш її волі, на голову тобі спаде прокляття.
— Ніхто мені не може закинути, що я не дотримую слова,— каже Бандрен.— Серце моє кожному відкрите.
— Що мені твоє серце!— каже вона. Мало не пошепки, гарячково.— Ти обіцяв їй. Ти мусиш. Ти...— Раптом вона завважила мене й стихла, застигла на місці. Якби її очі були пістолетами, я б уже давно змовк. Тож коли я заговорив до нього про це, він і каже:
— Я пообіцяв їй. Так вона вирішила.
— Але ж для неї краще було б поховати матір ближче, вона тоді могла б...
— Я обіцяв це Едді,— каже він.— Так вона вирішила.
Тоді я сказав їм завезти її в клуню, бо знов збирався дощ, і вечеря була майже готова. Тільки вони не захотіли йти до хати.
— Дякуємо,— каже Бандрен.— Ми не обтяжуватимем вас. У нас тут дещо є в кошику. Ми обійдемось.
— Ну добре,— кажу я,— якщо ви такі уважні до своєї жіноти, я до своєї теж. І коли нас застають за вечерею і відмовляються сісти за стіл, то це моїй жінці образа.
Отож дівчина пішла на кухню допомогти Рейчел. А до мене підходить Джуел.
— Само собою,— кажу я.— Переспиш на піддашші. І погодуй його, коли мулам даватимеш корму.
— Я вам заплачу,— каже він.
'пігібГ м^&і/ЦФ? —гкажу я.тг Я не збіднію через той овес, що кінь з'їсть.
— Ні, я таки заплачу,— каже він.
Мені здалося, що він сказав: треба не такий корм.
— Чому не такий?— перепитую я.— Він що, сіна й кукурудзи не їсть?
— Йому не такий треба,— каже він.— Я сам його нагодую, я не хочу, щоб він їв дармовий харч.
— У мене нема корму на продаж,— кажу я.— А якщо він з'їсть усе, що там е, вранці я допоможу тобі накласти на підводу ще хуру.
— Він ніколи не їв дармового харчу,— каже він.— Я краще вам заплачу.
Хотів я сказати: "А як на мене, то краще б тебе й близько тут не було". Але сказав я інше:
— То саме пора йому й почати. А на продаж корму в мене нема. Поставивши вечерю на стіл, Рейчел з дівчиною пішли й постелили
кілька постелей. Однак ніхто з них так і не зайшов до хати.
— Вона вже досить давно померла, щоб зважати на такі дурощі,— кажу я. Я-бо шаную небіжчиків, як і будь-хто інший, але ж треба й останкам належне віддати: коли жінка вже чотири дні у труні, найкращий спосіб виявити їй шану — це чимскорше закопати. А вони упираються.
— Так не годиться,— каже Бандрен.— Звичайно, якщо хлопці хочуть спати, я й сам можу посидіти з нею. Я не дорікатиму їй за це.
Тож коли я знову підійшов, вони всі сиділи напочіпки круг підводи.
— Нехай хоч малюк піде до хати й переспить,— кажу я.— Та й тобі краще б поспати,— це я дівчині.
Я не збирався лізти в їхні справи. І я ж нічого їй такого не зробив.
— Він уже спить,— каже Бандрен.
Вони його примостили в яслах, у порожньому стійлі.
— Ну, тоді ти піди в хату,— кажу я дівчині.