Я не можу любити свою матір, бо у мене нема матері. Джуелова мати — коняка.
Канюки зависають непорушно в тому своєму ширянні, через хмари здається, ніби вони даленіють.
Він застигає непорушно, спина здерев'яніла, обличчя теж, і в уяві його постає кінь, стрімкий у русі, схожий на яструба з гачкуватими крильми. Вони чекають нас, готові рушати, чекають його. Він входить у стійло й чекає, поки кінь спробує його копнути, тоді він встигає прошмигнути повз нього й забирається до ясел, застряє там, поглядаючи через шпарини понад стійлом на безлюдну стежку, а потім вилазить на піддашшя.
— Хай йому біс. Хай йому біс.
КЕШ
— Вона нерівно лежить. Коли ви хочете її нести й везти в рівновазі, то треба...
— Піднось. Піднось, хай тобі біс.
— Кажу тобі, що вона не втримається у рівновазі, якщо...
— Піднось! Піднось, дияволе носатий, піднось!
Вона нерівно лежить. Якщо вони хочуть нести її й везти у рівновазі, то треба...
ДАРЛ
Він схиляється над нею разом з нами, дві рук-и-з віеьмох^ Кров хвилями приливає йому до обличчя. У проміжках шкіра у нього зеле^ нава, такою рівною, густою зеленавістю, як у коров'ячої жуйки, обличчя його захлинається, шаленіє, верхня губа задерта.
— Піднось!— кричить він.— Піднось, дияволе носатий!
Він хапає, підносить увесь бік так раптово, що й нас усіх пориває швидше підхопити її, щоб він не перекинув догори ногами. З хвилину труна чинить опір, немов з власної волі, немов усередині її схудле на тріску тіло, хоч і мертве, шалено протистоїть нарузі, силкуючись приховати забруднену одежу, коли вже вона не змогла вберегти від забруднення тіло. Тоді раптом труна попускає і рвучко зноситься вгору, так ніби худорба небіжчиці збільшила підіймальну силу дощок або наче вона сама всупереч власному бажанню й потребі ринула навздогін за одежею, злякавшись, щоб її не здерто з неї. Обличчя Джуела стає зовсім зеленим, і я чую, як свистять його зуби при кожному подиху.
Ми виносимо труну в сіни, наші ноги шарпливо, незграбно тупають по підлозі, ми човгаємо підошвами і так виходимо за поріг.
— Стривайте хвилинку,— каже тато, відпускаючи свій кінець. Він обертається причинити й замкнути двері, але Джуел не хоче
чекати.
— Ходімо,— командує він задиханим голосом.— Ходімо.
Ми обережно зносимо її сходинками. Ступаємо ми так обережно, мов несемо безцінну коштовність, обличчя відвертаємо вбік, дихаємо крізь зуби, не ніздрями. Ідемо стежкою до схилу.
— Краще почекаймо,— каже Кеш.— Кажу вам, вона ж не в рівновазі. На цій горі нам треба, аби ще хтось підсобив.
— То пускай,— каже Джуел.
Він не зупиняється. Кеш іззаду починає спотикатися, накульгує, пробуючи втриматись на ногах, захекується. Потім він відстає, і Джуел несе передній кінець сам-один, тож там, де стежка йде вниз, труна нахиляється й починає вислизати у мене з рук і сковзує, наче санки по невидимому снігу, плавно пливучи в повітрі, де не встигає розвіятись її обрис.
— Стривай, Джуеле,— кажу я.
Але він не хоче чекати. Він майже біжить тепер, і Кеш зовсім відстав. Мені здається, що кінець, який я теж несу сам, нічого не важить, наче це соломина, яку жене шалений вихор Джуелового розпачу. Я навіть не встигаю докласти рук, коли Джуел, обернувшись, одним вимахом завдає її через себе на підводу й тоді оглядається на мене, обличчя йому душать лють і розпач.
— Хай тобі біс. Хай тобі біс.
ВАРДАМАН
Ми збираємось у місто. Дьюї Делл каже, що він не продається, бо належить Санта Клаусові, і той забрав його з собою до наступного різдва. Тоді він знов з'явиться у вітрині, новенький і блискучий.
Тато й Кеш спускаються з пагорба, але Джуел іде до клуні.
— Джуеле,— каже тато. Джуел не зупиняється.— Ти куди?— каже тато. Але Джуел не зупиняється.— Залиш цього коня тут,— каже тато. Джуел зупиняється й дивиться на тата. Очі у Джуела, як мармурові кульки.— Залиш цього коня тут,— каже тато.— Ми всі поїдемо на підводі з мамою, так вона хотіла.
Але моя мама — рибина. Верной бачив її. Він там був.
— Джуелова мама — коняка,— сказав Дарл.
— Тоді моя мама може бути рибиною, правда, Дарле?— сказав я. Джуел — мій брат.
— Тоді моя теж буде конякою,— сказав я.
— Чому?— спитав Дарл.— Якщо тато — твій тато, то чому твоя мама має бути конякою тільки через те, що Джуелова мама — коняка?
— Але чому?— спитав я.— Чому так, Дарле?
■пиДЩ-^™ б.Р*Т,— . . , п " 1І; — Тоді хто ж твоя мама, Дарле?—спитав я.
— У мене її вже нема,— сказав Дарл— Бо якби я мав її, то вона б була. А якби вона була, вона не могла б бути тепер. Чи могла б?
— Ні, не могла б,— сказав я.
— Тоді й мене нема,— сказав Дарл.— Чи я є?
— Ні,— сказав я.
Я є. Дарл — мій брат.
— Але ти є, Дарле,— сказав я.
— Я знаю,— сказав Дарл.— Через це я й не існую. Для однієї жінки забагато кількома такими розродитися, які є.
Кеш несе свою скриньку з інструментом. Тато дивиться на нього.
— Коли вертатимемось, я зайду до Талла,— каже Кеш.— Дах на клуні полагодити.
— Так не годиться,— каже тато.— Це ти просто насміхаєшся з неї і з мене.
— Ти хочеш, щоб він вертався сюди, а тоді пішки ніс інструмент аж до Талла?— каже Дарл.
Тато дивиться на Дарла, жує ротом. Тато тепер кожен день голиться, бо моя мама — рибина.
— Так не личить робити,— каже тато.
У Дьюї Делл у руці згорток. І ще кошик з обідом для нас.
— Що це?— питає тато.
— Це пироги місіс Талл,— каже Дьюї Делл, сідаючи на підводу.— Вона просила відвезти їх у місто.
— Так не личить,— каже тато.— Це неповага до небіжчиці. Поїзд буде там. Він буде там наступного різдва, каже вона, такий
же блискучий на рейках. Вона каже, що Санта Клаус не продасть його неміським хлопчакам.
ДАРЛ
Він таки йде до клуні, входить на подвір'я, спина здерев'яніла.
Дьюї Делл несе в одній руці кошик, у другій рівненький газетний згорток. Обличчя її спокійне й похмуре, в очах задума й настороженість, у них я бачу спину Пібоді, як дві круглі горошинки у наперстках, здається, у спині Пібоді сидять двоє червів, що потайки й неухильно проточать тебе наскрізь і вилізуть з другого боку, і ти пробудишся раптом зі сну чи безсоння з напруженням та тривогою на обличчі. Вона ставить кошика на підводу й залазить сама, нога її виступає з-під вузької сукні — важіль, що двигає світом, один з тих циркулів, що вимірюють довжину й широчінь життя. Вона сідає на передку поряд з Вардаманом і згорток кладе собі на коліна.