— Принеси чимось прикрити ліхтаря,— каже він.
Тато йде до хати. Раптом зривається злива, без грому, без будь-якої перестороги. Тата вона загнала на краєчок ганку, Кеша в одну мить змочила до рубця. Але рух пилки не затнувся, так наче пилка й рука діяли в твердій переконаності, що злива — це тільки омана. Потім Кеш опускає пилку, підходить і нахиляється над ліхтарем, приг криваючи його власним тілом — худа й кістлява спина випинається під мокрою сорочкою, немов його рвучко вивернуло на другий бік, разом із сорочкою й усім.
Тато повертається. На ньому Джуелів плащ, у руках плащ Дьюї Делл. Присівши над ліхтарем, Кеш простягає руку назад, дістає чотири жердки і втикає в землю, тоді бере у тата плащ і натягує на тих жердках, ліхтар опиняється під дашком. Тато дивиться на Кеша.
— А що тобі робити, я й не знаю,— каже він.— Дарл узяв свого плаща з собою. '"■ оі"< іцоиго слон
І*
83
— Мокнути,— відказує Кеш.
Він знову береться за пилку, і знову вона рухається взад-вперед, туди й назад у своїй неквапливій неприступності, як-то поршень ходить у мастилі, а сам він змоклий, кістлявий і невтомний, з худеньким тільцем, як у хлопчика чи дідка. Тато стежить за ним, кліпає очима, лице стікає дощем, тоді знов підводить погляд угору з виразом німого й понурого обурення і водночас без осуду, неначе він нічого іншого й не сподівався. Час від часу він ворухнеться, зрушить з місця, довготелесий і промоклий, підніме то дошку, то інструмент, який зразу ж і покладе назад. Тепер і Верной Талл тут, і Кеш накинув плаща його дружини, вони з Верноном шукають пилку. Аж це бачать, що вона в руках у тата.
— Чом ти не підеш з дощу в хату?— каже Кеш. Тато дивиться на нього, з обличчя поволі спливає вода. Це обличчя таке, немов його вирізьбив безжальний карикатурист, як страхітливу пародію на всіляку можливу спустошеність.— Іди всередину,— каже Кеш.— Ми з Верноном самі скінчимо.
Тато дивиться на них. Джуелів плащ закороткий для нього в рукавах. На обличчі його струмінці дощу, ледь рухливі, мов холодний гліцерин.
— Я не дорікаю їй, що промокну,— каже тато.
Він знову зрушує з місця, нахиляється, піднімаючи дошки і тут таки й кладучи так обережно, ніби вони скляні. Він підступає до ліхтаря і смикає напнутого плаща, аж поки все звалює, і тоді підходить Кеш і поправляє накриття.
— Іди в хату,— каже Кеш.
Провівши тата до хати, він повертається з плащем, згортає його й кладе під Дашком, де ліхтар. Верной усе працює. Він підводить погляд, не перестаючи пиляти.
— Треба було тобі зразу його відвести,— каже він.— Ти ж бачив, що починається дощ.
— Це все його збудження,— каже Кеш. Він дивиться на дошку.
— Ай правда,— каже Верной.— Однаково він би вийшов.
Кеш міряє примруженим оком дошку. На довгій її боковині тисячами скалок прискає дощ, безупинний і мінливий.
— Я хочу тут накосяк сточити,— каже він.
— Це забере більше часу,— каже Верной.
Кеш ставить дошку на ребро; Верной хвильку дивиться на нього, тоді подає йому рубанок. Він міцно тримає дошку, а Кеш знімає фаску на ній, працюючи з педантичною ретельністю ювеліра. На ґанку з'являється місіс Талл і гукає чоловіка.
— Ви там скоро? — питає вона. Верной не підводить погляду.
— Вже недовго. Ще трохи.
Він дивиться на Кеша, схиленого над дошкою,— при кожному порусі на його плащі химерно зблискують відсвіти ліхтаря.
— Сходи візьми кілька дощок з клуні та кінчайте, щоб уже скорше з дощу в хату,— каже вона.— Ви обоє застудитесь на смерть.— Верной не озивається.— Верноне,— додає вона.
— Нам недовго,— каже він.— Ще якусь часинку і вже.
Місіс Талл дивиться на них з хвилину. Тоді вертається до хати.
— Якщо не вистачить, можемо взяти з он тих дощок,— каже Верной.— Я допоможу тобі прибрати їх назад.
Кеш перестає стругати й примружено змірює дошку, обтерши її край рукою.
— Дайте ту, що далі,— каже він.
Ближче до світанку дощ пересідається. Ще й день не настав, як Кеш забиває останнього цвяха, натужно випростується й оглядає закінчену труну, а всі інші дивляться на нього. У відблиску ліхтаря обличчя його спокійне й задумливе; він звільна оправляє на собі плаща — стриманим, розважливим і завершальним рухом. Тоді вони четверо — Кеш, тато, Верной і Пібоді — беруть труну на плечі й рушають до хати. Вона легка, а проте ступають вони поволі, порожня, а проте несуть ЇЇ обережно; нежива, а проте рухаються вони, притишено застерігаючи один одного перед необережним кроком, немовби труна щохвилі може прокинутися зі своєї дрімоти. На темній підлозі ноги їхні незграбно човгають, наче вони бозна-як давно ступали на неї.
Вони ставлять труну біля ліжка. Пібоді тихо каже: — Треба б трохи перекусити. Вже майже світає. А де Кеш? Кеш вернувся до кобилиці, знов схилився при благенькому світлі ліхтаря, збирає інструмент, дбайливо витирає ганчіркою і складає у скриньку з шкіряним паском, щоб носити через плече. Потім бере скриньку, ліхтаря й плаща і вертається до хати, його блідий силует проступає на тлі порожевілого неба на сході, коли він підіймається сходинками ґанку.
Заснути в незнайомій кімнаті можна тільки зовсім спустошившись. Якщо ти не спустошений, ти існуєш. А коли тебе спустошило, ти вже не існуєш. Коли ж тебе здолав сон, ти й узагалі не існував. Я не знаю, хто я. Я не знаю, є я чи мене нема. Ось Джуел знає, що він є, боне знає, що він не знає, є він чи ні. Він не може спустошити себе для сну, бо він не той, ким здається, він здається не тим, ким є. За неосвітле-ною стіною мені чути, як дощ створює підводу, яка належить нам, дерево, яке вже не належить тим, що спиляли його й порізали на дошки, але ще не стало належати й тим, хто його купив, та й не наше воно, дарма що лежить на підводі у нас, бо це просто вітер і дощ його створюють для нас із Джуелом, адже ми не спимо. А оскільки сон — це те, чого нема, а дощ і вітер — це те, що було, то й підводи нема. Хоча підвода таки е, бо якби вона — це те, що було, тоді Едді Бандрен не буде. І Джуел є, отож повинна бути й Едді Бандрен. І я теж повинен бути, бо інакше я б не міг спустошити себе для сну в незнайомій кімнаті. Отож якщо я ще не спустошився, я є.
Як часто я лежав дощової пори під незнайомим дахом і думав про домівку.