тупцює взад-уперед понад пилкою, і дошка спливає тирсою.
ДьюТ Делл сказала, що ми купимо бананів. Поїзд за вітриною, червоний на рейках. Коли він їде, рейки зблискують і гаснуть. Тато сказав, що борошно, і цукор, і кава такі дорогі. Бо я сільський хлопчак, бо є хлопчаки у місті. Велосипеди. Чому борошно, і цукор, і кава такі дорогі, коли ти сільський хлопчак?
— Може, ти краще купив би замість цього бананів?
Бананів нема, їх уже з'їли. Нема. Коли він їде, рейки знову зблискують.
— Тату, чому я не міський хлопчак?
Я сказав: бог мене створив. Я не просив бога, щоб створив мене в селі. Якщо він може створити поїзд, чому він не може створити всіх міськими задля цих борошна, і цукру, і кави?
— Може, ти б купив трохи бананів? Він снує туди-сюди, його тінь снує.
То не вона була. Я там був і дивився. Я бачив. Я подумав, що то вона, але ні. То була не моя мама. Моя мама поїхала кудись, то якась інша тітка лежала на її ліжку й натягувала на себе ковдру. Мама поїхала.
— Вона поїхала аж у місто?
— Вона поїхала ще далі.
— А всі ці кролики й опосуми тепер теж далі, як у місті? Бог створив кроликів і опосумів. Він створив поїзд. Навіщо йому
створювати якесь інше місце, куди вони мають вибиратися, коли вона така сама, як кролик?
Тато снує туди-сюди. Його тінь теж. Пилка звучить, немов сонна.
Отож якщо Кеш заб'є цвяхами труну, то вона не кролик. А якщо вона не кролик, я б не міг дихати у засіку, а Кеш таки збирається її забити цвяхами. Отож якщо вона дозволить йому себе забити, значить, то не вона. Я знаю. Я був там. Я бачив, коли вона перестала бути нею. Я бачив. А вони думають, що то вона, і Кеш збирається забити її цвяхами.
То була не вона, вона лежала там на землі. А тепер її всю порізано на шматки. Я сам її порізав. Вона лежить у кухні на закривавленій сковороді, чекає, коли її підсмажать і з'їдять. Тоді то була не рибина, то вона була, а тепер рибина є, а її нема. А завтра її підсмажать і з'їдять, і вона стане ним, і татом, і Кешем, і Дьюї Делл, а в труні нікого не буде, і вона зможе дихати. Вона лежала там на землі. Я можу привести Вернона. Він був там і бачив це, і коли ми обидва прийдемо, рибина буде, а потім не буде.
ТАЛЛ
Була вже майже північ і починався дощ, коли він розбудив нас. То був лиховісний вечір, розгулялося на бурю, а дощ збирався такий, що й найгіршого можеш сподіватись, поки встигнеш нагодувати худобу, вернутись у хату, повечеряти й лягти, аж це прибіг запряг Пібоді, коні в милі, порвана упряж волочиться по землі, у правого коня хомут між ногами, Кора тоді й каже:
— Це Едді Бандрен. Упокоїлась нарешті.
— Тут же по сусідству кільканадцять осель, куди міг би приїхати Пібоді,— кажу я.— І звідки ти певна, що це коні Пібоді?
— А хіба ж ні?— каже вона.—Запрягай-но краще.
— Навіщо?— кажу я.— Якщо вона померла, ми нічого до ранку не зможемо зробити. Та й буря ж насувається.
— Це мій обов'язок,— каже вона.— Ти тільки запряжи. Але мені щось не хотілося.
— Та ти сама зміркуй: якби ми їм були потрібні, вони б покликали. І ти ж навіть не знаєш, чи вона таки померла.
— Хіба ти не бачиш, що це коні Пібоді? Скажеш, що ні? Ну, подивись.
Але мені таки не хотілося. Коли ти комусь потрібен, то краще все-таки почекати, поки тебе покличуть, така моя думка.
— Це мій християнський обов'язок,— каже Кора.— Ти станеш межи мною і моїм християнським обов'язком?
— Можеш там хоч і ввесь день завтра пробути, коли охота,— кажу я.
Отож коли Кора мене розбуркала, пішов дощ. А стукіт не припинявся й тоді, коли він міг бачити, що я підходжу до дверей з ліхтарем у руці, бо ж світло відбивалось у вікні. Не голосний стукіт, але безупинний, мовби він заснув, усе стукаючи, і я й не звернув уваги, як низько тарабанили пальці, поки не відімкнув дверей і не побачив нікого. Я підніс ліхтаря вище, краплі дощу зблиснули на ньому, позад мене в сінях стояла Кора й запитувала: "Хто там, Верноне?" — але я спершу анікогісінько не побачив,— побачив лише тоді, коли опустив ліхтаря й глянув униз і за двері.
Він був наче змокле щеня — в комбінезоні, без шапки, забрьоханий по коліна, бо ж чотири милі пішки болотом.
— А щоб тобі грець!— кажу я.
— Хто там, Верноне?— питає Кора.
Він звів на мене погляд, очі округлі й чорні посередині, як у сови, коли блимнути їй у морду світлом.
— Ви ж пам'ятаєте ту рибину,— каже він.
— Заходь сюди,— кажу я.— Що сталося? Твоя мама?..
— Верноне,— каже Кора.
Він стояв боком у темряві за дверима. По ліхтарю порощив дощ, сичав на нього — я вже боявся, що його ось-ось розіб'є.
— Ви там були,— каже він.— Ви бачили. Тоді й Кора підступила до дверей.
— Заходь же сюди з дощу,— каже вона, втягуючи його всередину/ а він усе не зводить з мене очей. Виглядав він ну геть як змокле щеня.— Я ж казала тобі,— каже Кора.— Я ж казала, що це сталося. Іди запрягай.
— Та він же нічого не сказав...— кажу я.
Він дивиться на мене, вода з нього капотить на підлогу.
— Він доріжку зіпсує,— каже Кора.— Іди запряжи мулів, а я візьму його на кухню.
Але він ухилився, вода капотить з нього, очі втуплені в мене.
— Ви були там. Ви бачили, як вона лежала. Кеш хоче забити її цвяхами, а вона ж лежала там на землі. Ви бачили це. Бачили слід у багнюці. Коли я сюди виходив, дощу ще не було. То ми можемо встигнути назад.
Хай йому грець, але мене аж морозом обсипало від цих слів, хоч я й не знав ще. А от Кора знала.
— Зараз же запрягай,— каже вона.— Йому просто в голову вдарило від горя й переживань.
А таки обсипало, хай йому грець! Вряди-годи людині доводиться помізкувати. Про всі ці знегоди й болесті світові, як воно тебе може огріти невідь звідки, мов блискавка. Я гадаю, треба великої віри в бога, щоб уберегти людину, хоч іноді мені здається, що Кора трохи занадто вже завбачлива, коли намагається відсторонити всіх інших і стати найближче до тебе. Але коли щось отаке трапляється, я гадаю, вона має слушність— тоді треба чинити, як обставини підказують, і це мій добрий талан, гадаю, що у мене жінка, яка прагне жити у праведності й чистоті, якщо вірити її словам.
Вряди-годи людині доводиться помізкувати над цим. Правда, не часто. І це добре. Адже господь велить нам робити, а не розважати надміру, бо мозок у людини, мов той механізм, він не витримає цього громаддя мук. Найкраще, коли все йде своїм усталеним строєм, коли ти зиконуєш свою кожноденну роботу й не натруджуєш себе більше, ніж то конче треба. Я вже не раз казав і скажу знову,'що оце ж і-при-