Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:
— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.
І тато пішли.
А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос:
"У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг..." Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз.
Але рука моя весь час натрапляла на стіну, і це що більше налякало мене.
— Мамо! — закричав я і заплакав.
Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:
— Чого тобі?
— Хто там?
— Нікого. Спи!
Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці стугонить моє серце...
І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив ногою рогачі, і вони попадали па піл.
Мати перелякано схопилися з постелі.
— Ти куди, сину?
Я відповів нарошне байдуже і грубо.
— Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав. Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з одірваним пуп'янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.
— Кухвайку надінь, холодно,— гукнула мати навздогін.
Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.
— Куд-ку-да? — питаються розбуркані кури з горища. Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить
і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.
Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі. Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.
— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..
Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися, почався луг. А далі — річка кригою виблискує.
— Си-ну-у-у,— долинає здалеку, — ...ин-о-о-чку... О-о-о...
"Тепер кричи скільки влізе",— думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.
Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає "сиріткою", а матір — "пройдою". Там я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду на фронт, до тата. А тітці скажу — до матері.
Мені стає весело і аж тепліше...
...Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів'я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, це прислів'я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я тільки тріньки-трінечки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким...
У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубці погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.
Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.
— Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити... Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.