З циркулем, молотком, обценьками та французьким ключем він блискавично з'являвся по всіх кутках корабля, називаючи його з ласкавою зверхністю справжнього моряка "своєю посудиною".
Шхуна дійсно була значно менша за кораблі, на яких він досі плавав: "Константин" мав лише п'ятдесят футів, або чотирнадцять з половиною метрів довжини, чотири й вісім десятих метра ширини з осадкою без вантажу на один метр двадцять сантиметрів. Озброєний був він двома гарматами, а крім мисливських рушниць, на шхуні були для всієї команди новенькі штуцери з достатнім запасом патронів та різна холодна зброя.
На палубі кипіла робота. Марсовий Клюкін з боцманом Парфе-новим та двома матросами спритно видиралися по вантах, прибивали до гафелів паруси. Встановлювали сигнальні ліхтарі, а на кормі шили дорогий кожному руському серцю уславлений по всіх морях андріївський стяг.
Старий матрос, обвіяний вітрами п'яти океанів, ласкаво пестив рукою велике біле полотно з косим синім хрестом на ньому і певно згадував щось цікаве з своїх далеких мандрів.
Двадцять п'ятого липня командний склад експедиції та двоє рядових, Вернер і Шевченко, перебралися на шхуну і розташувалися в єдиній добре устаткованій каюті, яку вони урочисто назвали кают-компанією. Решта команди зайняла кубрик, де вже давно чекали на матросів підвісні койки.
Відслужили урочистий напутній молебень. На грот-щоглі замайорів брейд-вимпел начальника експедиції лейтенанта Бутакова. На кормі підняли андріївський стяг. Сім гарматних пострілів обгорнули борт "Константина" димом салюту. Такими ж сімома пострілами охнули у відповідь раїмські гармати, і "Константин" почав повільно спускатися течією Сирдар'ї. Він не підіймав парусів і з зусиллям долав міцній зустрічний вітер.
Цей вітер весь час відносив шхуну вбік, притискав її до мілини і лівого берега. "Константин" досить довго не міг вийти у відкрите море. На ніч довелося кидати якір. Так повторилося іще кілька днів. В один з вечорів на такій вимушеній стоянці штурман Поспелов та фельдшер Істомін131 попросили Бутакова розповісти їм, що до цього часу було відомо про Синє море.
— Я довго копався в старовинних географічних трактатах та інших джерелах, — охоче почав свою розповідь Бутаков, — але знайшов там дуже мало. Майже нічого. Античні автори не підозрівали про його існування. На картах Птоломея другого сторіччя нашої ери, виданої лише в тисяча п'ятсот дев'яностому році, і Сирдар'я, і Амудар'я впадають у Каспійське море. Те ж саме ми бачимо на всіх європейських картах до кінця сімнадцятого сторіччя. Росіяни раніше за всіх довідалися про його існування, коли наші купці почали проникати в Каспій і торгувати з Персією. Року тисяча п'ятсот п'ятдесят другого Іван Грозний наказав "землю переміряти і креслення держави Російської створити". Це "креслення" було доповнене за царя Бориса Годунова, а року тисяча шістсот тридцять сьомого до нього ще додали опис під назвою "Книга, глаголема "Великий Чертеж". Там було вже й Синє море.
Потім Петро І послав на східне узбережжя Каспію експедицію Бековича-Черкаського132, який перший виявив, що Сирдар'я і Амудар'я впадають не в Каспій, а в Аральське море. Перші топографічні дані про північні береги Аралу, — тут Бутаков нарешті відсьорбнув прохолодного чаю, — були одержані року тисяча сімсот тридцять першого, коли Росія прийняла киргизів за їх проханням у російське підданство. Потім геодезист Муравін133 склав карту шляху від Оренбурга до Хіви через степ і вздовж східного берега Аральського моря, і, нарешті, за останні роки провадилися зйомки окремих ділянок його північного узбережжя, в яких брав участь і наш шановний Артемій Якимович134, — вклонився Бутаков прапорщику Акишеву, — тому я був такий зацікавлений в тому, щоб він взяв участь і у нашій роботі. Але всі попередні дослідження та розшуки велися розрізнено, а саме море, центр його водного дзеркала, ще й досі ніхто не дослідив.
— А що означає слово Арал? — спитав Істомін.
— Киргизькою мовою арал — це острів, але вони називають своє море Арал-Тениз, а що означає слово "тениз" не можу вам сказати.
На четвертий день вітер змінив напрям. "Константин" вийшов у гирло ріки.
Налилися вітром паруси, вигнулися лебединими грудьми. Йшла морем крута зибінь. Мчав "Константан" густою кришталевою синню Аральського моря, де-не-де поцяткованого білою піною. За кормою на тоненькому ланцюжку швидко крутився в хвилях коток лагу, відраховуючи пройдену відстань. Все тут було невідоме, неходжене, тому Бутаков наказав перейти на середню швидкість.
На носі матрос весь час промірював глибину і неголосно кидав через плече:
— Двадцять вісім. Сорок два! Тридцять сім! Тридцять. Двадцять п'ять. Тридцять дев'ять.
Акишев записував. Штурвальний кам'янів за штурвалом, а Бутаков не відривав бінокля від очей і часто позирав на годинник. Рибалки казали йому, що до найближчого острова Кугаралу, коли вітер дме ходовий, дві години ходу, але вітер мінявся. Доводилося лавірувати. Гойдало. Моряки не помічали хитанини, бо "звикли до неї з колиски", а Макшеєв зблід, потім став зовсім зелений і зник, заховався в каюту, відчуваючи приступ морської хвороби.
А море розкинулося навкруги у всій своїй ранковій красі: оповите ніжно-блакитним прозорим серпанком, воно здавалося поси-паним дрібними срібними порошинками, які щомить спалахували і згасали на ньому. І таке ж ніжно-блакитне небо стояло над ним в ледь помітних прозорих хмаринках, що мінилися найніжнішими відтінками перлів. Великі сірі чайки кружляли над водою, змахували своїми різко вигнутими сірими крилами, сліпучо-білими зісподу, з одним чорним пером на самому лезі крила.
А за кормою, в золотому озері сонячних іскор, ішли білокрилими птахами баркаси косаральських рибалок.
Опинившись на борту "Константина", Шевченко раптом відчув себе ніби зовсім стороннім, зайвим.
Спочатку Тарас Григорович не міг зрозуміти, звідки взялося це почуття.
Всі на кораблі ставилися до нього по-дружньому — уважно, привітно і ввічливо. Вони шанували й цінували в ньому митця, художника, поета і людину, але всі були злютовані одним горінням, одною науковою метою, захоплювалися одним улюбленим ділом, жили одною мрією. Увесь вільний час і навіть за роботою розмовляли на астрономічні, геологічні, геодезичні, топографічні теми, про якісь-то лоції та гідрографії. Лише такі теми хвилювали їх, викликали палкі суперечки. Тільки Шевченко мовчав, бо всі ці речі були для нього незрозумілими.