Але думки його були далеко.
Він згадував останню неділю в Орську, напередодні появи за Уралом бутаковського транспорту.
Як і кожного свята, вийшов він за вали — рештки укріплень катерининських часів, коли на місці Орська почали будувати місто Оренбург, — сів над стрімким берегом Уралу та глибоко замислився. Дивився на далекі Губерлінські гори. Сірим муром замкнули вони обрій на заході гранню, що відокремлює Орськ і первозданний казахський степ від Європи та від рідної України. Бистрий, глибокий і по-весняному повноводий, плив Урал туди, розкинувшись по степу примхливими й широкими плесами, і біля підніжжя гір розлипався великим золотим озером у сліпучому сяйві призахідного сонця. Трохи лівіше зникав він у кам'яних воротах, які пробив крізь цей похмурий кряж не за одну тисячу років.
Тарас Григорович дивився на цей просвіток у скелястому мурі, повний сліпучого золотого блиску, і з мукою питав себе, коли ж нарешті прийде звідти так довго очікуваний транспорт та забере його з собою у таємні надра Азії, щоб згодом повернути звідти, може, вільним? Чимало вже днів з надією і сумом дивився він на захід, але щодня згасала надія і віра в близьку зміну долі...
І не помітив тоді Тарас Григорович, як підійшов до нього старий дід. Давно відбув він багаторічну каторгу і тепер доживав віку біля своєї в'язниці. Працювати він вже не міг, і наглядачі, яким він допомагав роздавати в'язням їжу або розпалювати груби, коли вили навколо степові бурани, годували його рештками з казанів, і навіть начальник в'язниці мовчазно мирився з його існуванням, бо не було де подітися мало не столітньому дідові.
Не вперше розмовляв з ним Шевченко, слухав його сумну повість і розповідав про себе. Було в них багато такого, що ріднило їх душі.
Був колись той дід кріпаком, сиротиною і бідним серед бідних. А в поміщиці росли двоє хлопчиків. Взяли сиротину до покоїв, щоб було з ким гратися павичам. А ті, як справжні вовченята, його не раз і боляче кусали, і били в грі. Зростали паничі. Взяли їм вчителів, а сиротина сидів у кутку, коли вони вчилися. Він і собі запам'ятав і літери, й склади і незабаром не гірш від паничів читав і писав. На третю осінь послали в місто паничів до школи, а хлопчика погнали в поле. Він за плугатарем боронував лани, але науки не забув. Непомітно виріс, став парубком. Покохав і висватав кохану дівчину, вже й день весілля призначили, і браги наварили, та раптом наскочили паничі, забрали його наречену, і стала вона нещасною покриткою. Затаїв хлопець страшну образу, а тим часом потроху підбирав собі товаришів для помсти. Закінчили науку й паничі, приїхали додому, засватали й собі панянок, та в день весілля, як їхали з костьолу додому, напали на них месники і нікого з них не лишили живими, а самі пішли в ліси, в зелені покої під блакитним небесним наметом, і ще чимало років несли загибель панам. Але прийшов час, коли їх ватажок втомився від крові і від того, що не принесла ця кров людям волі.
Втомився, бо не на те створена людина, щоб вбивати. Та й вийшов сам з повинною. От і все.
І ось тепер згадалася Шевченкові з особливою силою ця скорботна й моторошна сповідь старого. Не залишала його думок, мучила. Шевченко кинув пензлі, витягнув з-за халяви свою книжечку і почав писати.
За один день написав він поему127, вилив душевну напругу, а другого ранку прийшов на старе місце домальовувати незакінчений пейзаж.
Дивно почував себе в ці дні поет: наче хтось відчинив в його серці замкнені двері та й війнуло на нього вільним вітром, таким же свіжим і життєдайним, як цей ледве помітний морський вітрець, що так лагідно розбирає його волосся й так ніжно пестить засмаглі щоки.
Малюючи, згадував він пожежу в степу, чорне неосяжне згарище, "святе" дерево, Каракуми — дивовижні фантастичні образи виринали відкілясь з глибин свідомості. Можливо, в цих безкраїх степах колись буяло життя, квітли сади, було багато гомінливих міст та селищ. І раптом украдена нелюдами в Бога сокира почала рубати гаї й сади, нищити пишні діброви. Падали підрубані лісові велетні, летіли тріски й гілля. Знялася гроза. Від блискавки спалахнула пожежа. Гинули в полум'ї люди, птахи й тварини, і від колись квітучої країни лишилося сумне згарище — гола чорна земля і лише одне дерево чудом збереглося серед неосяжної пустелі і до цього часу росте й квітне на диво й радість рідких перехожих.
Пензлик м'яко й точно кладе мазок за мазком. Малюнок стає як живий від свіжих яскравих фарб, а в голові вже бринить перший рядок вірша:
У бога за дверми лежала сокира128.
Минуло два тижні. В альбомі Шевченка грали свіжими фарбами вже п'ять краєвидів Раїмського форту, краєвид імпровізованої верфі на Сирдар'ю та "збирання шхуни".
"Константан" був готовий до спуску на воду. Дощатий поміст під його днищем продовжили до самої ріки і в ріці до глибини людського зросту. В призначений день з-під "Константина" вибили клинці, які підпирали його на помості, чоловік з десять разом уперлося в його корму — і шхуна повільно почала сповзати слизьким від олії настилом до ріки і за кілька хвилин загойдалася на її хвилях. На ній були вже щогли, але вони ще стояли без такелажу й вітрил, а голі гафелі та гики стирчали на них, як недорубане гілля.
Ще тиждень добудовували та устатковували "Константина". І коли нарешті в закінченій кают-компанії встановили стіл та дивани, а в камбузі майбутній кок розмістив на гачках та на полицях свої сковорідки й каструлі, Бутаков разом із штурманом Поспєловим129 почав встановлювати в штурманській рубці компаси, барометри, октанти, барографи та різне інше мореплавське приладдя, а на штурманському столі розклали замість мореходних карт креслярські дошки з натягнутими на них чистими ватманами.
— Нащо стільки дощок? — здивувався геолог Томаш Вернер130, зазирнувши в рубку.
— Тому що нам треба скласти не тільки точну географічну карту, але й карту морехідну, по якій штурман прокладає курс корабля, — весело пояснював Бутаков, не відриваючись від роботи. — А ще будуть у нас гідрологічні карти, з зазначенням глибин, морських течій. Будуть і кліматичні... та ще різні інші.