Присутність Олі схвилювала Сергія. Проте, ні в антрактах, ні після вистави не підійшов побачитися з нею. Яке йому діло до всяких міщанок. Він чоловік праці й ніколи йому займатись фліртом.
Задоволений собою, що видержав характера, він був тієї думки, що й надалі в його буде тільки справа.
Пізніми вечорами й ночами, коли над Манівцями розлягались дикі вигуки пісень разом з димом самогонних апаратів, у клубі відбувались бесіди, репетиції. Отже, через деякий час немов поза Сергієвою волею трапилось інакше.
В клубі мала відбутись співанка, а поки що Хведір Степанович виконував свої обов’язки бібліотекаря. Поруч Сергій відчинив свою музейну шафу і впорядковував експонати. Поволі сходились співаки та читачі. Раптом у дверях – Оля:
– Добрий вечір!..
Її розчервоніле обличчя впекло Сергія. Чого їй треба? А десь глибше мелодійно: невже небайдужа до його?
Недбало подав руку. Глянула просто в очи.
– Що з вами? Ви хворий?
Сергій зніяковів:
– Та-а… Трохи!..
– То-то й до мене не заглянете. А так хотіла з вами поговорити.
В Сергія прорвалась лють:
– Чого саме зі мною? Думаю, у вас було з ким балакать.
Оля посумніла.
Сергія дратувало. Маскує. Ні, він її одріже раз назавжди.
– Ходім, я теж маю вам дещо сказати.
Вона слухняно пройшла до самої алеї.
– Товаришко, – офіційно звернувся Сергій, – про що ви хотіли зі мною говорити?
Оля спантеличилась.
– Та-а… Навіть незручно якось… Ви хворий… Дрібниця.
– Товаришко! Не люблю я крутійства. Кажіть прямо: чого ви прийшли?
Оля зальодяніла:
– Я?! Мене Хведір Степанович просив… Я маю акомпанувати на співанці…
В Сергія гадюкою скрутнулись ревнощі, а разом і засоромився грубіянства:
– Вибачте… Я нервовий… Я сам не знаю, що зі мною.
– Так, Сергію Петровичу, я справді вас не впізнаю. Що з вами? Вам потрібно відпочити… У вас, мабуть, підвищена температура…
Сергій відчув, як її ніжна рука торкнулась чола. Його враз зігріла тепла хвиля, хотів без кінця просити в неї вибачення. Проте, так само грубо промовив:
– Хочете, щоб я заспокоївся, скажіть мені просто, про що мали зі мною говорити?
Оля випросталась і ображено заговорила:
– Я думала по-людськи побалакати. А коли вам просто потрібно знати для якоїсь колекції – то прошу. Недавно в нашому селі ночував комісар. Зайшов до мене. Признавався мені в любові, а за те, що я розреготалась йому в вічі – другого дня в моїй групі найшов непорядок. Обіцяв провчити. От і все. Заспокоїлись?
Вона повернулась і швидко рушила до клубу.
Момент Сергій був приглушений, потім як іскра метнувсь навздогін.
– Ради бога, вибачте…
Стиснувши їй руку, з інтимною щирістю почав оповідати про свої переживання…
Оля безжурно розреготалась на ввесь сад. В цей момент з тераси її покликав Хведір Степанович.
Весело забігали Олині пальці по клавішах. І такими ж веселими очима стежив за нею Сергій. Загула пісня. Глухо. Мертво.
– Хведор Степанович, дозвольте мені…
Сергій усміхнувсь, енергійно махнув, – і бризнула повідь співу. Хор радо виконував пісню за піснею. Раптом тенорі зачепились і на три верстві розтягли:
– Ге-е-ей!..
– Стій!.. У вас же восьма. З початку.
– Ге-е-ей!..
Хор розреготавсь. А дячок аж очи заплющив і замилувано виводив. Біля дячка Сергій помітив Макулу.
– Ну, останній раз.
Не зводив очей з тенорів. Аж Макула знову нахабно:
– Ге-е-ей!..
– Лір-ни-ки!.. – проспівав Сергій у тон. Як раптом: на тлі співу грубезний матюк, а перед Сергієвими очима викотилось двоє Макулиних більм.
Немов пороховий вибух підкинув Сергієві руку. Вже садистично смакував, як прошпинить гострий кінець камертона білі пухирі…
Але тут хор обірвавсь… Від несподіванки Сергій відступив. Назустріч йому благаюче кинулись перелякані очи Олі. Безсило брязнув камертоном, зблід, і колихаючись, немов п’яний, вийшов. Здавалось – неодмінно впаде за дверима.
Оля побігла слідом.
Він упав на ліжко мов мертвий.
Чорна тиша.
Поворухнувся, застогнав. Хотів провести рукою по чолі, але зустрів її руку й жадібно стис, пригорнув до грудей. Нестримно билось серце. Раптом щось гаряче затисло йому вуста.
Шугнула кров. Блиснули вогні.
Сергій прокинувся від урочисто-святного хвилювання.
Підвівсь до вікна, а назустріч кармінно-пожежний схід – ефірно-золоті обійми. Голубить хмари, голубить землю, ліс і поле… Земля припорошилася сніжинками й "неначе ляля в льолі білій" усміхається рожево-синіми світотінями. Згучить кантата ефірно-сяйна, квітне вогнями, перлами, рубінами…
Любов. Весілля!..
Й занімів у чарівній країні.
Любов – краса, любов – правда, закон…
Одначе після лекцій відчув утому. Брав гору аналіз. Десь у глибині скимліла туга. Він, що вільний був як вітер, буде прив’язаний чуттям до цієї людини. Буде мати обов’язки…
Та, лише сонце стало на обрій, Сергія потягла непереможна сила. Вони ніколи не будуть полонить одно одного. Їхня любов буде вільним льотом за грані буднів у країну втіхи, в країну недосяжної мрії, де правда й краса; їхня любов розквітне промінням дивного сонцецвіту, і назустріч йому вони підуть радісні, чисті…
Променисто привітали і завмерли в німому екстазі.
Здавалось, розбивались у вечірній заграві, у зірці. Було лиш одне космічно-величне й прекрасне: любов!
– Люба! В цій хвилині я був на таких верхів’ях щастя, що про них, мабуть, ні один міліонер не має уяви. Ми повинні поставити за мету – закріпить ті далекосяйні верхів’я в стале, вічне життя. Це не мрія, це не сон… Я реально бачив ті верхів’я… Туди людство мусить скерувати свою культуру. То буде апогей культури…
– Любий мій! Хороший… Ми будем берегти, як найцінніший скарб наше кохання… Ми завжди будемо між собою щирі й правдиві…
– Так, люба! Наша заповідь: правда, щирість і любов…
У клубі робота потроху завмирала. Сергій щовечора бував у Олі, жив думками та мріями. Нарешті його ідеї стали добре засвоєним програмом, і ні про що стало говорити. Оля ж була захоплена працею в школі, і в вечірній час без упину оповідала про життя своєї групи.
Сергій хотів бути захопленим разом з нею, але почував, що в ньому це брехня, ніколи ще не відчував того великого вдоволення від своєї педагогічної праці. Його діти зовсім не ті… Ні, власне, він не той. Це розумів, і якась образа муляла в грудях. Оля краща, Оля щиріша й чесніша. Оля говорить те, що переживає, й робить те, що думає.