В потоках
повість
Частина перша
Вогневий шквал революції прокотився на південь.
У запіллі після бурі на перший час настала тиша екстазу.
Тоді Сергій Шарий вклонився революції.
Видавалась тим вогнем, що палить на весні гниляччя, фільтрує життя від вікового отруйного намулу.
Мусіли зрости весняні памолодки здорової культури. Він бачив уже образ прийдешнього, гармонійного, й почав виображувати на полотні.
Це був величний монумент індустрії, що спектрально заповняв простір радіохвилями. На тлі його – постать дужої, вродливої жінки, що вітає глядача ясними очима й чистим усміхом. Довкола – квіти, зелень…
Сергій замилувався з свого твору. Він захоплено розроблював акорд ріжнобарвних нюансів, як раптом – дисонанс: кіновар та білило – вийшли. Сергій знав, що фарб він не добуде, бо того ж дня вранці віддав квартирній хазяйці вільну пару білизни на харчі.
Картина домальовувалась у думках до того моменту, поки хазяйка остаточно не одмовилась харчувати.
Вечірні сутінки – улюблений час Сергія. Тоді в затишну кімнату до його спадало надхнення, зліталися мрії, – і тепер Сергій мріяв, що добре б продати картину в який-небудь клуб – вона майже закінчена. Можливо, цим він собі зробить рекомендацію на постійну посаду з харчами, а то й з одягом.
– Ні, товаришу! Ваша прийдешня соціялістична культура не що, як добре вихована панянка. Подивіться, які в неї ручки, личко…
Такої думки був про картину завклуб.
Сергій гарячивсь:
– Ви значить вузько розумієте майбутнє. Невже ви думаєте, що й у майбутньому люди будуть з порепаними руками? Помиляєтесь! Наш ідеал – матеріяльне забезпечення людини, а з ним гармонійний розвиток – фізичний, естетичний і моральний, коли хочете знати.
– Ну, того що ми не знаємо, чи буде прийдешнє подібне до вашої жінки. Зараз нам плакатів, лозунгів – от!
Розчарований Сергій ніс свого ідеала на базар.
Зголоднілі нерви загострювали думку: мусить підтоптати в багно душу, щоб самому вилізти живим… Інстинкт життя… Інстинкт.
Біля нього стояв продавець вакханки.
– Ми з вами, товаришу, подібні до проституток.
– Да! Естети – проститутки.
– А здається, так небагато треба сили, щоб лишитися чесним!..
– Попробуй – здохнеш.
До них підходив селянин з клунком борошна в руках. Голова йому була гордовито піднесена, а в очах світилась певність естетичного смаку.
– Що ви баришень продаєте?.. Як на тому тижні я виміняв – то понімаю картина. Там така оліндерська корова – прямо жива тобі.
Критик зміряв поглядом митців-нездар і відійшов.
Обидва лишились на місці маленькі, пригнічені.
Того дня вечірні сутінки важким тягарем налягли на Сергієві чуття й думки.
В кутку потьмарився образ прийдешнього, а в голові уїдливим димом вихрилось: тільки б наїстися – тоді все проясниться.
Сергій випив води, кинув суху кришку в рот, довго плямкав, затягаючи процес їжі, а сам ліг, щоб утікти від себе.
Ранок кинув у вікно зжовклою гілкою: тікай, бо загинеш.
Сергій зібгав лишок речей в клунок, глянув безнадійно на свій твір і вирушив з міста.
Вже підряд кілька днів Сергій мандрував. Поснідавши в одному селі, він зупинявся в іншому аж на вечерю. Він став практичний і на кожний перехід зберігав шматок хліба. Присутність хліба підіймала йому настрій, надавала певності.
Сергій виходив за село, розхристував груди, а іноді й співав.
Він заздрив сам собі, що нема в його ні родини, ні багатства, що зв’язувало б його. Вільний, як вітер, глибокий у думках та почуваннях, як пророк.
Він любовно озирав широкі поля, зупинявсь у золотому лісі, шукав лишків кислиць… Все те було його й для нього.
Сергій жалкував, що культура пішла в хибний бік, а могли б залишитись степи й ліси в їх природній незайманій красі.
Жалкував, що витравились на Україні звичаї гостинності, а так запашно-романтично було б почувати себе бажаним гостем усієї цієї великої родини. Так усе-таки прикро, – жебрацтво.
Так. Недавно він принципово був проти всякого жебрацтва.
– Гм, принципово! – посміхнувся й зловив себе: тоді ж, як обминув жебрака, дав ті гроші швейцарові в ресторані.
Зрештою, що його принципи були? Була б монархія – він лишився б з почесним ім’ям художника і носив би в голові ліберальні ідеї, – тепер більшовизм – він блудний інтелігент. Його ідеї – плювок на вітрі.
Тоді твердо постановив, що візьметься до педагогічної діяльності, щоб реально проводити в життя загальнолюдські ідеї.
Шлях близивсь до повітового міста.
Село Манівці, що туди Сергій одержав призначення на вчительську посаду, – було звичайнісіньким селом, а зблизька видалося ще гіршим за ті села, що через них проходив.
В інших хати мальовничо визирали з золотої гущавини садків, а тут вихрясті покрівлі затуляли рідку деревину; лише в одному кінці гайком виривалась бувша панська садиба.
Сергій міг вважати себе щасливішим за інших мешканців, бо в панському будинкові містилась школа й там же йому одведено помешкання.
Сергій пошкодував, що на газоні поламано трояндові стебла, але в цілому картина була захоплююча.
"Вавилонське стовпотворіння" – охрестив її Сергій. Мури ріжних будівель здебільшого лежали повалені, а між ними, немов молитовні черниці над гробовищами, стояли тополі. Сергій вслухався в їх шелест – переповнявсь містичним екстазом.
Головний будинок, що в йому оселився Сергій, був типовим "дворянським гніздом", з колонами й диким виноградом. Окрім школи тут ще містивсь клуб і театр. Дві сумежні кімнати розламали між собою стіну й утворили чималясту залю. На стінах сажою та ультрамарином були накарлючені ріжні лозунги, стіна за сценою була заповнена хатками російського типу.
Сергій егоїстично зрадів. Це добре, що така вбогість, – він їм напише чудову декорацію, з цієї сцени лунатиме його культосвітня праця.
День за днем одиноко перешіптувались тополі, мури лежали мовчазно, немов закляті скарби. Сергій дорівнював себе до пустельного чарівника й щохвилини очікував до себе експедиції. Врешті в очах його зріс крик самотності й він пішов одного вечора до завідувача школи на село.
Хведір Степанович тільки що приїхав з поля. Одіж, руки й обличчя його були в землі. Нашвидку вмившись, він взявся до пісної вечері й запросив Сергія.