Лезом гільотини розсікала серце свідомість зайвого існування.
Оля втретє розгорнула материного листа.
"Приїжджай на літо. У нас часто буває Шура Концов, розпитує про тебе… Такий красивий, стрункий".
– К чорту! – скрикнула Оля й зім’яла дорогого їй листа.
Вона була між Сцилою та Харибдою. Поїхати до батьків, де мати нав’язуватиме своїх женихів, чи лишитися в Манівцях у злиднях, в бездіяльності. За цілу весну Сергій не одержав ні одного фунта.
Розгублено дивилась і нічого не бачила перед собою. Раптом в уші вдарив надзвичайний гаркіт.
Мов Deus ех Machina – перед очима зоріє автомобіль.
– Грамадянин Шарий є вдома?
Щось тьохнуло в Олі, як побачила між приїжджими й Макулу. Вона збрехала:
– Він пішов у волость…
– Проведіть нас у його кватирю…
Постіль перетрушено, дописи до журнала разом з давньою пилюкою ретельно складено в автомобіль, біля Олі стала рушниця:
– Вас заарештовано!
До вечора посиділа Оля заарештована в своїй кімнаті. Щохвилини вона тамувала болісне побоювання, що з міста може повернутися Сергій, хоч і казав їй, що повернеться не раніш пізнього вечора, а то й завтра.
Врешті під’їхав знову автомобіль і забрав вартового.
Оля вийшла на двір, де, здавалось, світ назавжди почорнів. Вона бігла в село шукати поради.
Сусіда, побачивши Олю, згадав, що він балакав колись з учителем про "комуну" – та й зачинивсь мерщій у сінях.
Всі вулиці гомоніли про арешт Шараївської "гарнізації" та про свого вчителя, що переховував "бамаги".
У Самойла Оля довідалась, що Макула перейняв важливого документа з Шараївської "гарнізації" до Сергія. Коли Оля була вже за дверима, Самойло, згадавши й свою кривду, додав:
– Видно, що бандитський… Два місяці обідали, так і не заплатить.
В Олі зросло вагання: Сергій, певно, таївся від неї. Коли ж уявила втрату його – криваво обкипіло серце. За всяку ціну мусить врятувати. Він не винуватий. Він не таївсь…
Хведір Степанович пораяв Олі попередити як-небудь Сергія, бо Макула напевне підстерігає, але він сам нікуди не може йти з Олею, бо треба голодні коні вести на пашу.
Поминувши вулиці, Оля одиноко вийшла за село між чорні лави житів. В білому, неначе фосфорична істота, стала на шляху під вербою. Чорний простір, здавалось, проковтнув живий голос, розбавив у собі живих істот, зупинив час, і лише билось одне серце, билось тривожно.
Щось шерхнуло. Напружила зір. Тим боком посувався силует.
– Сергій! – гукнула навмання.
Сергій круглими очима глянув у її переляканий вид.
– Чекісти… Макула…
– Що ж, хай арештують. Я доведу.
– Ти не доведеш. Ти мусиш тікати, мусиш… – розпачливо благала.
Сергій поволі проймавсь її заляканим настроєм.
Сутінки густіли над його головою, чорна запона затуляла ясну перспективу, ще мить – і його стихійним подувом підійме на вітер мов ту порошинку.
– Ах! – заломив у розпачі руки…
– Любий, ти не один… Я ніколи тебе не забуду.
Тоді відчув маленьку-маленьку надію. Переповнений вдячності казав:
– І я тебе не забуду… Я знайду тебе… через рік, через десять…
Глухі ридання розбудили ніч. Вона, прихильниця тиші й сну, невдоволено підіймалась у глиб просторів.
Сергій і Оля відчули, як ллялась гарячими потоками туга з їхніх розітнутих грудей.
Парою світ затьмарило.
– Прощай…
– Прощай… Чи ж зустрінемо ще весну?
Обернув на хвилину зір, де стояла осяяна постать.
Болюче розривалася спільна артерія. Рванув.
Світ закривавивсь.
Частина друга
Камінним гіпопотамом ревіло місто. Величезна гідра, що розпластала свій тулуб на базарній площі, хижо гарчала, втягуючи й витягуючи щупальці в лабіринті вулиць. Постаті церков та монастирів, стиснуті камінним натовпом, диким зойком дзвонів рвались у простір. Довкола комашнею – людські істоти. Кожна з них – центр життя.
Ось прошмигнув з портфелем відповідальний адміністратор. Брови насуплені, в очах свідомість: не розпорядиться – життя загальмується, стане.
Ось зразковий голова родини, розриваючи натовп, поспішає з своїми комерційними планами: не вигорить – крах!..
Селянка розбила яйця на продаж – її серце обкипає кров’ю.
Когось б’ють, когось обікрали… Каліки. Голодні. Камінь кричить настирливим зойком. Десь вереснув під колесом автомобіля собака. Стурбований міліціонер поспішає начавити кнопку санітарії.
Все в порядку.
За мурами скриплять пера, підшиваються папірці, зводяться рахунки. Хто плаче, хто сміється, хто молиться… Добросердечні хазяйки патрають курей, заправляють криваві шматки ягнят добрим тоном кулінарії…
"Од сирого стерва до заправленого – шлях цивілізації жінки", – з сарказмом думала Оля, що потрапила до професіоналок останньої категорії.
Вже кілька місяців Оля живе в родині свого батька й послугує за куховарку та прачку. Послугує як рабиня, таячи зненависть до своєї праці й до своїх експлуататорів.
В родині Миколи Васильовича Ярового причаїлися дві ворожі сили. Межа позначилася вже з першого моменту приїзду Олі.
– Ах, як шкода, – привітала з щирим жалем Поліна Павловна дочку, – тільки що Шура пішов од нас…
Оля сумно глянула в далечінь і не відповіла. Увесь час жила осторонь, тиха, мовчазна.
Шура приходив майже щодня. Це колишній офіцер, тепер біржовик-спекулянт та ініціятор ріжних легальних комбінацій. Поліна Павловна знала, що грошей у Шури – тьма, та це й видно по його бриджах. Ласкава доля хоче зробити щасливою дочку Поліни Павловни, розвівши Шуру з його попередньою жінкою.
Сьогодні Поліна Павловна ненароком підійшла до Олі.
– В твої роки я вже мала двох дітей, а ти й посивієш у дівках.
На відповідь, Оля енергійно помішала кашу. Вона не зрозуміла актуального значення материних слів.
Увечері ж Шура, коли залишився віч-на-віч, промовив діловим патосом:
– Олю, я вас люблю.
Мовчання.
Шура взяв за руку.
Оля позволила:
– А я не люблю вас…
Шура примружив око:
– Так знайте, я хочу з вами одружитись.
– Це не аргумент, і цього не буде. Будь ласка, залишіть мене раз назавжди з своєю любов’ю! – скрикнула роздратовано.
Шура, обдавши презирством Олю, вийшов.
За хвилину вихром влетіла Поліна Павловна.
– Паршивко! Як ти сміла йому одмовити? Що ти за персону з себе корчиш?..
– Це не твоя справа й прошу, дай мені спокій…
– Ах! – скрикнула Поліна Павловна, націливши бунтівничі очи. Та у відповідь рівносильний бунт: погляди на мить схрестились і рознялися німим рокотом.