— Я дам вам його домашню адресу. Запишіть: "Майдан
Шевченка, п'ять".
— Дякую!
Секретар пообіцяв розповісти про ці фото Яворницькому. Дуже жалкував Залізняк, що в той день, як він був у музеї, йому не довелося побачитись з професором Яворницьким. Повернувшись додому, він зразу ж кинувся лаштувати фото, щоб надіслати їх ученому поштою, а за одним заходом і листа. Залізняк писав:
"Шановний Дмитре Івановичу, дорогий професоре! Пробачте мені, що я лізу до вас з своїми фотокартками. Був я в музеї, та за браком часу мені не пощастило з вами
побачитися. Ваш секретар, напевне, розповів про мене, бо він бачив фотокартки. Отже, надсилаю вам купу фотокарток. Подивіться, будь ласка, якщо там знайдете щось путяще,— заберіть їх для музею. Тут сфотографовано селянські весілля, старих людей у характерному одязі, віджилу техніку тощо. Був би радий, якби ви порадували мене хоч би невеличкою відповіддю.
Щиро вітаю і земно кланяюся" .
Коли Дмитро Іванович одержав бандероль від Залізняка й глянув на фото, він страшенно зрадів. Уважно переглянув їх і того ж дня приніс до музею. Він зібрав науковців-етнографів, показував фотознімки й хвалив Залізняка за вдалі сюжети, за його доброякісну працю.
— Ці фотокартки мають для музею велику цінність: вони показують побут і життя краю,— казав Яворницький. Він попросив у секретаря паперу й тут же з любов'ю став писати:
"Шановний Марку Микитовичу!
Щиросердно дякую Вам за прислані фотознімки. Тут багато чого є цінного для науки. Фотографуйте й далі все те, що відображає побут людей. Прикладаю моє звертання до вчителів про збирання етнографічного й фольклорного матеріалу. Було б добре, якби ви записували цікаві слова й вислови селян та надсилали мені для українського словника, який я пишу вже давно. Будете в місті — зайдіть до мене.
З щирою пошаною Дм. їв. Яворницький"
Одержавши цього листа, Марко Микитович з більшим запалом узявся збирати матеріали й фотографувати старовину. А згодом послав фотознімки й записані слова. Послав і чекав, що скаже вчений. Нарешті надійшла відповідь. Цей лист Марко Микитович зберіг. Оскільки лист має великий інтерес для етнографів, наводимо його цілком.
"Вельмишановний Марку Микитовичу!
Ваші фотознімки я одержав і гаряче, від щирого серця, дякую вам за них. Це є живі картини з живого життя українського народу, дорогий матеріал для науки етнографії. Йдіть і далі по тому ж шляху: знімайте характерні типи людей, їх житла, одежу, хазяйські приладдя, худобу — все, що коло чоловіка й для чоловіка. Записуйте народні пісні, казки, прислів'я, загадки, окремі виразні слова, лайки, вуличні прізвища — в усьому цьому виявляється душа, серце, розум, бажання живого чоловіка. Ви приклали до Вашого листа тільки 13 українських слів, а які ж вони характерні та виразні! Давайте ж мені, давайте побільше таких слів! Не пропускайте мимо себе й таких слів, які звуться соромливими словами. Для науки немає соромливих слів. Іноді в таких словах криється глибоченна старовина, яка значила зовсім не те, що вона значить зараз. Ви от носите ім'я Марка, а ось скільки б'юсь, щоб дізнати, чого той Марко товчеться по пеклу, а й досі того не доб'юся. Відкіля пішла ця поговірка, і як це пояснює сам український народ, ні один славіст мені не довів. Я не можу зараз дати Вам матеріальної допомоги, щоб облегчити Вашу роботу, бо Ви самі добре знаєте, яке ми нині переживаємо безгрішшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишені побрязкачі, то ми не пошкодуємо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше розгорнути свою працю на ниві рідної науки.
Про той матеріал, який є в нас у музеї, ви не турбуйтеся, бо про нього турбується сама держава.
З щирою та правдивою до вас повагою
Дм. їв. Яворницький"
25/ХІ 1930 p.
— У цьому листі я відчув стільки тепла й справжньої доброзичливості,— казав Залізняк,— що загорівся великою охотою служити для вченого й для музею: фотографувати, збирати для науки все, що біля людей і для людей. Збирав і нараз надсилав цей матеріал Дмитрові Івановичу.
Між ученим і фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба. Вже трохи пізніше Дмитро Іванович запросив Залізняка прибути до нього додому.
"Вельмишановний Марку Микитовичу!
Я хотів би за всяку ціну бачити вас у себе вдома. Ким і де ви працюєте? Яка у вас сім'я? Коли у вас е змога, то приїдьте до мене та захватіть портрет свого батька, якщо він є.
З щирою пошаною Дм. Яворницький"
25/ІІІ 31 р.
Одержавши цього листа, Залізняк відклав усі справи й не поїхав, а полетів у Дніпропетровськ. Йому дуже кортіло побачити, який же він е, той професор, що так тепло листується з ним і добросердно запрошує його до себе.
На майдані Шевченка Марко Залізняк знайшов будинок номер п'ять. Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос;
— Хто там?
— Це я, Залізняк, із Удачної.
— А-а! Залізняк! Заходьте, заходьте! — ласкаво запросив Яворницький.— А ваше прізвище не просте — історичне, першим його оспівав Тарас Шевченко!
Дмитро Іванович потиснув руку і запросив гостя до світлиці.
Тут Марко Микитович передав Яворницькому свої етнографічні фотознімки, а за одним заходом свого зошита, в якому карлючками були записані селянські пісні, нові слова, які ввійшли в ужиток колгоспників. Це були найдо-дожчі дарунки для вченого.
Дмитро Іванович підвівся з свого крісла, підійшов до Залізняка й сів біля нього на канапі. Цікава розмова між ученим і фотографом тривала довго. Стрілка годинника вже порушила режим у цьому будинкові. Але Дмитро Іванович не пускав гостя, він усе глибше й глибше проникав у його душу, цікавився життям.
— А як же ви, в глухому селі та ще в дореволюційні часи, стали фотографом?
— А це було так. Ще юнаком, після закінчення двокласної школи, я вичитав у газеті таку об'яву: "Хто хоче заробити 100 карбованців у місяць, придбайте в Харкові за чотири карбованці апарат "Фотокартонет". Батько мій був людина побожна, він категорично виступив проти мого задуму. "Ти, Марку, викинь з своєї дурної голови отой фотоапарат,— якось нагримав він.— Оте діло від сатани!" Тоді я потай від батька зібрав од щедрування, посипання та поздоровлення з Новим роком чотири карбованці, сходив до поштаря, і він допоміг мені оформити замовлення. Через тиждень я одержав посилку з фотоапаратом і приладдям до нього. З того часу я не розлучався з цим ділом — став фотоаматором.