— А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробляєте?
— Йду додому. А що це у вас за пакунок?
— Присядьмо на лавці, я покажу вам коштовну річ. Тут, недалеко від трамвайної колії, вони й присіли на лавці. Дмитро Іванович обережно розпакував свою ношу.
— Бачите, що я добув? — з радістю і веселою усмішкою хвалився він.
— Що ж то за штука?
— Це керсетка, українська жіноча кофточка без рукавів. Річ старовинна й дуже коштовна,— пояснював Дмитро Іванович.
— Де ж ви її добули?
— Добув у Чечелівці. Ви розумієте, тричі вже їздив до клятої баби. Ну й бісова ж баба, такої скупердяги за все
Життя не бачив. Вона з мене загадила таку ціну, що розумній людині і на думку не спаде.
— Скільки ж вона запросила?
— Двісті карбованців!
— А за скільки ж ви взяли цю керсетку?
— За сто тридцять карбованців. Дмитро Іванович акуратно склав свою покупку, погладив рукою, мов щось живе, і знову запакував, щоб другого дня виставити в музеї.
— Все несіть до музею.
Ці слова можна було часто почути від Дмитра Івановича. Він звертався з ними до селян, робітників, учителів — просто як до своїх найкращих друзів. І вони йшли до музею, приносили рідкісні речі, слухали його розповіді про історію рідного краю, про історію цікавих знахідок.
До музею приймали не тільки ті речі, що відображали минуле нашого краю, але й окремі оригінальні експонати, що характеризували кмітливість і винахідливість сучасників — народних умільців.
Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип
Сергійович Кологривенко. Йому дуже хотілося познайомитися з професором і подарувати крутиголовку.
Крутиголовка справді була цікава.
У звичайній півлітровій пляшці — модель цебра. Як же вона потрапила туди, коли її денце в кілька разів ширше від шийки півлітрової пляшки?
А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев'яні обручки і ще двадцять п'ять окремих частин він припасовував одну до одної "на волі". Коли цебер був уже готовий, кмітливий слюсар розібрав його й усі частини поодинці опустив у пляшку.
Спочатку зібрав денце, потім навколо нього кріпилися
бічні клепки, на них надівалися обручі і, нарешті, було Прикріплено дужку. Все це зроблено за допомогою пінцета, гачків та інших інструментів.
Цю крутиголовку А. С. Кологривенко подарував музеєві ще 1925 року.
НЕЗАМУЛЕНІ ДЖЕРЕЛА
Якось зранку просто з вокзалу приїхав до мене один чоловік. Це був сімдесятирічний засмаглий, високий на зріст, худорлявий дідусь у брилі. Його пишні руді вуса були закурені самосадом. У руці з вузлуватими пальцями дідусь тримав невеличку валізку.
— Пробачте, я до вас! — звернувся гість, несміливо переступивши поріг.
— Прошу, заходьте!
— Оце прибув по свіжих слідах. Чув я, що ви пишете про Дмитра Івановича Яворницького книжку.
— Так, пишу. А хто ж ви будете?
— Я Залізняк Марко Микитович. З Дмитром Івановичем знайомий ще з 1929 року, коли він узяв мене в археологічну експедицію фотографом.
Після коротенького знайомства Марко Микитович відкрив свою валізку й витяг з неї кілька пакунків, зв'язаних мотузочками.
— Ось вам матеріал до книжки. Беріть, пригодиться! В пакунках — фото академіка, його листи до Залізняка, листи до вченого від сестри та матері Лесі Українки, Гіляровського, Ревуцького та інших.
— Дякую, Марку Микитовичу, за фото й листи. Вони й справді пригодяться. А скажіть, хто ви й звідки?
— Я все своє життя біля землі порався,— відповів Залізняк.— Двадцятий рік працюю в колгоспі "Дружба", що в Червоноармійському районі на Донбасі. Виростив добрячий сад у колгоспі, розвів пасіку, а тепер уже на пенсії. Та, правду кажучи, не сидиться: частенько пораюся на колгоспному дворі.
— А як ви навчилися фотографувати?
— Це так, для душі. Цим ділом я здавна займаюсь. Воно мені придалося, .коли я ще служив солдатом до революції, потім у Червоній Армії, а далі — в колгоспі. Оте саме фотоаматорство й привело мене до Яворницького, а потім до експедиції.
Прізвище гостя мені видалося знайомим. І справді, коли я одного разу розглядав архіви археологічної експедиції, яка працювала під керівництвом Д. І. Яворницького на території Дніпрогесу та на узбережжі Дніпра, мені трапилися до рук звіти, з яких видно, що один з фотографів експедиції був Марко Залізняк. Колишні працівники музею розповіли, що Залізняк довго співробітничав з ученим, збирав для нього етнографічний матеріал. Отже, переді мною сиділа людина, яка протягом десяти років спілкувалася в роботі з Д. І. Яворницьким. Академік щиро полюбив Залізняка, листувався з ним, запрошував до себе в гості всю його сім'ю.
— Мені дуже хотілося, Марку Микитовичу,— звернувся я до нього,— щоб ви розповіли про свої зустрічі з Яворницьким.
Залізняк витяг з кишені міцного самосаду, скрутив цигарку й затягся густим димом...
...Це було напровесні 1929 року. Якось Залізняк приїхав до Дніпропетровська купити фотоматеріали. Було ще рано. Крамниці зачинені. Вирушив він з вокзалу й попрямував проспектом Карла Маркса. Опинився аж у нагірній частині. Глядь, а ліворуч стоїть чепурний будинок, оточений кам'яними бабами. Між ними виділялася велика статуя Катерини II. Підійшов ближче, читає: "Історичний музей". "От і добре,— подумав,— давно мріяв побувати в ньому". Почекав з півгодини. Чує, хтось зсередини відчиняє двері. З музею вийшов сивенький дідок з ключами в руках.
— Можна зайти?
— Заходьте, музей відчинено.
Зайшов Залізняк до музею, оглянув його. В найбільшому залі, в самому центрі, стояла восьмигранна вітрина. Дивиться він — усередині лежать ювілейні адреси, різні дарунки, а зверху — мармуровий бюст Д. І. Яворницького. Залізняка дуже цікавила ця людина. Чув він про нього, але досі ще не бачив. Уже виходячи з музею, побачив на дверях напис: "Директор". Зайшов туди й питає вченого секретаря:
— Чи можна побачити директора?
— Зараз його ще немає. Почекайте. А що у вас до нього, які справи?
— Та я з села: привіз з собою деякі фотокартки. Чи не пригодяться вони для музею?
— Покажіть!
Залізняк показав пачку фотокарток. Секретар музею уважно розглянув їх і сказав:
— Цікаві у вас фотокартки, думаю, що Дмитрові Івановичу вони сподобаються. Але вам доведеться трохи почекати.
Чекати Залізнякові не було часу, бо він поспішав до крамниць, щоб не спізнитися потім до поїзда. Тоді секретар йому й каже: