— Усе це багатство, Леоніде Володимировичу, я можу
Довірити тільки вам, деканові біологічного факультету. Певен, що ви збережете ці експонати.
— Спасибі, Дмитре Івановичу, за довір'я. Ми з цих експонатів відкриємо при факультеті спеціальний музей. Усе буде збережене.
Дмитро Іванович узяв під руку свого друга:
— Майте ж на увазі, Леоніде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вірю, що прийде час і ви це повернете в нове приміщення музею.
На жаль, сподіванки Дмитра Івановича об'єднати історичний музей з екологічним не здійснилися.
Згодом у музеї відкрили два нові відділи: "Промислові тварини" й "Мічурінський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики — тут появився кістяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, білого ведмедя, зебри, а також буревісника й пінгвіна.
— Дмитро Іванович,— сказав професор Рейнгард,— пішов од нас тепер на вічний спокій, але його ідея — якомога ширше показати людям усі скарби нашого краю — не вмерла. Ми не тільки зберегли те, що він зібрав, а й поповнили екологічний музей новими цінними експонатами.
"ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"
Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького підійшло двоє літніх людей з ціпками в руках. Один з них в окулярах і капелюсі — народний артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав на одну ногу,— кларнетист М. М. Саблін. Їх здивувало, що двері до будинку, поріг якого понад двадцять років ніхто не переступав, були відчинені. "Що сталося?" — подумали вони й зайшли всередину. Назустріч вийшов високий, сухорлявий завгосп музею.
— Що тут у вас робиться? — поцікавилися гості.
— Впорядковуємо будинок Яворницького, який тепер стане філіалом музею: поновлюємо робочий кабінет ученого, ремонтуємо всі кімнати, дах, мезонін. Усе буде так, як за життя Дмитра Івановича.
— А як тут картини Струнникова — чи цілі?
— Їх треба трохи реставрувати, бо гітлерівці подзьобали. Приходьте в травні на відкриття,— ласкаво запросив завгосп.
Саме в цей час я йшов у парк Шевченка і, випадково зустрівшись з двома знайомими, які оце стояли на ґанку, поцікавився, що вони там пильно розглядають.
— Чому ви тут ходите? — спитав я їх.
— Як чому? Ми ж давні приятелі Дмитра Івановича! Зібралися в парк, аж бачимо — двері відчинені, от і завітали сюди.
До парку ми попрямували всі разом. Знайшли лаву, присіли під гіллястою акацією, і зразу ж почалися спогади.
— Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,— сказав Антон Панасович,— я їздив у Запоріжжя, де грав тоді наш театр. Якось зайшов я до реквізиторської і там, у мотлосі, натрапив на одну грубу й дуже стару книгу. Це було євангеліє XVI віку, написане рукою. Я щось там заплатив за нього й привіз у Дніпропетровськ. Зайшов до музею, щоб показати Дмитрові Івановичу, але мені сказали, що він зараз удома. Пішов просто додому. Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Іванович.
"А-а-а, козарлюга Хорошун прийшов. Здоровенькі були". "Здрастуйте, Дмитре Івановичу".
"Мабуть, щось принесли, Антоне Панасовичу? — спитав господар, коли вгледів пакунок у моїх руках.— Симо! — звернувся він до своєї дружини.— Ти б нам наливочки приготувала та яблучок свіженьких на стіл поклала. Гість же прийшов!"
Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому. Той узяв її, надів окуляри, перегорнув кілька сторінок і зразу ж поніс у другу кімнату, де лежали музейні експона ти у вітринах. Згодом повернувся звідти вже без книги.
— Ну що, Дмитре Івановичу, як моя книга? Де вона?
— Та там... Навіщо вона вам? Нехай побуде в мене. Хорошун усміхнувся, мовляв, все зрозуміло: рідкісна книга сподобалась Яворницькому і попала в надійні руки. 11 він не помилився: євангеліє залишилося в музеї назавжди.
Пригадався мені ще й такий випадок. Одного разу до і Дмитра Івановича приїхав з Полтавщини його знайомий лікар-хірург Олекса Сидорович Будай. Гість привіз з собою рідкісну книжку "История Русов" (1846).
— Подивіться, Дмитре Івановичу, на цю книжку! — похвалився гість.
Дмитро Іванович схопив її, глянув на титульний лист і сховав за спину, наче боячись, щоб у нього не забрали її назад.
— Я подивлюся на неї, а ви навідуйтесь...
Кілька разів Будай навідувався до Яворницького, але розмова про книжку ніяк не клеїлась. Тоді Будай обережно спитав:
— А як там поживає моя книжечка?
— Нічого собі, живе. Вам її, Олексо Сидоровичу, більше вже не бачити.
— Чому?
— Ваша книжка збагатила нашу музейну бібліотеку. Така штука нам дуже потрібна.
— Я так і думав, що вже більше не побачу її. Тоді, може, я зроблю на ній дарчий напис для музею? Давайте напишу.
Дмитро Іванович насторожився, глянув на Будая і сказав:
— Ось вам, Олексо Сидоровичу, папір — пишіть, а ми перенесемо його в книжку...
Ця рідкісна книжка й досі зберігається в бібліотеці музею. На ній позначено інвентарний номер, але без дарчого напису...
Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблін і собі встряв у нашу розмову. Йому теж було що сказати.
Микола Михайлович Саблін до Великої Вітчизняної війни працював у симфонічному оркестрі Дніпропетровського радіокомітету. Одного разу він виконував на кларнеті соло під акомпанемент рояля. Дмитро Іванович почув по радіо, що варіацію "їхав козак за Дунай" з опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" виконує соліст Саблін.
Професорові подобалося це виконання. Він добре запам'ятав прізвище кларнетиста і незабаром пішов у радіокомітет і попросив:
— Покажіть мені отого Шаблю, що вчора по радіо грав на кларнеті "їхав козак за Дунай"!
— На жаль, його зараз тут нема.
— А де ж він? Де його можна знайти?
— Шукайте в парку Шевченка. Там він працює солістом у духовому оркестрі.
Дмитро Іванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена, Гуно, але особливо захоплювався творами українських класиків — Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих композиторів він майже щовечора слухав у парку Шевченка, навпроти свого будинку.
І ось одного вечора Дмитро Іванович зайшов до парку, сів на лавці відпочити, коли це оголошують початок концерту. "Зараз артист Саблін виконає соло з концерту композитора Божарда".
Дмитро Іванович підвівся й попрямував до естради. Під час антракту підійшов до групи музикантів і спитав: