Зібраний врожай Дмитро Іванович поділив так: частину дав своєму сусідові, меншу частину залишив собі, а решту проса зшеретував і віддав до обласної лікарні на харчування хворим, бідним вдовам та сиротам.
— Мій батько,— згадує син Подолинного Володимир Ларивонович,— мав шість колодок бджіл, виростив садочок. Дмитро Іванович щонеділі заходив до нас — милувався пасікою, давав цінні поради, як доглядати бджіл та садок. Він дуже цікавився всією нашою сім'єю.
Мати Володимира Ларивоновича Подолинного — Ганна Олександрівна — була родом полтавка, смуглява, чорноока, вродлива жінка, вміла співати старовинних українських пісень. Часто вчений просив її заспівати, й вона охоче співала, а Дмитро Іванович записував пісню на слова й на голос. Одного разу Яворницький приніс з музею жіноче українське убрання, що його носили на Полтавщині, попросив Ганну Олександрівну надіти. Господиня вбралася й причепурилася, стала як квітонька.
— А ви вмієте танцювати?— поцікавився Дмитро Іванович.
— Аякже, вмію, не забула.
— Ану, спробуйте, будь ласка, українського гопачка. Де не взявся баяніст, заграв гопака. Враз Ганна Олександрівна вдарила об землю закаблуками і вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Іванович задоволене всміхнувся.
— Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати.
Потім він сфотографував її і ці фотознімки надіслав Реніну для якоїсь картини.
Через деякий час коштом та за вказівками Дмитра Івановича пошили український костюм і Володі: червоні з підківками чоботи, козацькі широкі штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж оперезали кашеміровим поясом. Коли Володю одягли, прийшов Яворницький з фотографом і кілька разів сфотографував парубка в різних позах. Ці фото Яворницький теж надіслав Репіну.
...Одного разу, будучи в запорозькому відділі музею, старий сусіда спитав Дмитра Івановича:
— Скажіть, що це за прапор, де ви його здобули?
— Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тільки це копія. Оригінал прапора — в Ленінграді, в Ермітажі.
— А хіба не можна оригінал сюди привезти?
— Та я хотів був доскочити того прапора, та не дали. Я вже віддав для Ермітажу кілька десятків дублетних експонатів з археологічних розкопів, але й це не допомогло. Довелося погодитись на копію, а на додачу взяв од них кілька запорозьких пістолів, шабель тощо.
Дмитро Іванович підвів гостя до вітрини й показав цікаву знахідку, яку йому пощастило здобути під час розкопування могил,— бронзове люстерко з держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилі тисячоліття, але воно добре збереглося. Археолог пишався ним і частенько розповідав відвідувачам історію, як це люстерко хотіли в нього забрати в Петербург.
— Якось у столиці чиновники з міністерства освіти дізналися, що я викопав оце люстерко. Прийшов лист — негайно вишліть бронзове люстерко в Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тільки вишлю, то вже не побачу його, як свого вуха",— а мовчати не можна: начальство ж вимагає! Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобі, Іване, тридцять копійок, піди на базар і купи старе відро". На другий день іржаве дно з цього відра я послав у міністерство. І що ж? Через п'ять днів мою посилочку повернули назад, а слідом за нею — лист. У ньому чиновники писали: "Повертаємо через непотрібність!"
Дружба з добрими сусідами була в нього щира й міцна. Про неї не забув Яворницький і в останні години свого життя.
За день перед смертю Дмитро Іванович послав хатню робітницю Катерину Іванівну до Подолинного, щоб зразу ж він прийшов до нього.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу! — шанобливо вклонився сусіда.
— А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От і добре, що ви прийшли. А я вже вмираю... Попрощаймося.
На очах слюсаря виступили Сльози. Академій обняв його.
— Перекажіть, Ларивоне Омеляновичу, щоб зайшли до мене Ганна Олександрівна й Володя, треба й з ними попрощатися, бо вже ніколи не побачимося.
Другого дня не стало Дмитра Івановича.
МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕЇ
Ще напередодні революції в Катеринославі, з ініціативи вченого-хіміка Л. В. Писаржевського, утворилася група професорів та викладачів, які поставили собі на меті — організувати в місті Вищі жіночі курси. До цієї групи входив і Дмитро Іванович Яворницький. Створення жіночих курсів було викликано тим, що царський міністр Кассо видав наказ — вигнати всіх жінок з університетів. Отже, вчитись їм ніде було.
Ініціативна група багато зробила для того, щоб підібрати викладачів, опрацювати плани й програми навчання. Жіночі курси мали давати жінкам освіту, яка прирівнювалась би до вищої. Здавалося, все йшло гаразд, та коли постало питання про кошти на утримання курсів, ініціативна група зайшла в безвихідь.
Виручив Дмитро Іванович Яворницький.
Одного разу він сказав професорові М. О. Лебедеву, який потім став директором жіночих курсів:
— Ходімо до Копилова. В нього грошей — хоч лопатою горни! Я спробую його умовити, щоб він трошки потрусив своїм гаманцем.
Дмитро Іванович частенько знаходив ключі до таких жмикрутів — то він випросить у них гроші на обладнання музею, то на археологічні розкопки, то на видання потрібної літератури.
Курси почали діяти. З Харкова було запрошено професора Л. В. Рейнгарда читати на цих курсах лекції з зоології. Леонід Володимирович вважав за честь собі зробити візит Яворницькому і ближчим часом пішов до музею ім. Поля.
Дмитро Іванович, дізнавшись, що гість — зоолог, повів його в екологічний відділ музею, де була виставлена місцева флора й фауна.
Знайомлячись з цим відділом, створеним з ініціативи Дмитра Івановича, професор Рейнгард побачив, який широкий діапазон інтересів у Дмитра Івановича: цікавила його не тільки історія народу, його вабили до себе і тварини, рослини та птахи рідного краю.
Гостеві-зоологу було приємно дізнатися, що до його приїзду в Катеринослав тут знайшлася людина, яка подбала про створення в музеї екологічного відділу.
— А ось перед вами і сам завідувач цього відділу — Микола Іванович Подосинников. Знайомтеся! — відрекомендував Яворницький.— В нього золоті руки. Бачите, скільки тут вітрин, чучел,— усе це витвір його рук. Довгенько мені довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки надибав!