— Дуже подобаються мені ваші пісні. Ну що ж, гуляйте собі, хлопці, а я піду: в мене свої діла!..
Прощаючись, Дмитро Іванович ніби згадав щось, круто повернувся до Дзябенка й сказав йому:
— А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли б ви зайти вільним часом до музею? У мене до вас є важливе діло.
— Добре, зайду!
Якось у неділю Гордій Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й підійшов до нього.
— Професоре, я до вас!
— А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнівався на вас. Думаю, чи не підведе? Ходімо зі мною.
Дмитро Іванович сів біля столу в своєму твердому кріслі, а проти себе посадив гостя. Вперше знайомлячись з людиною, він завжди цікавився біографією та всякими подробицями.
Гордій Федорович охоче розповів про себе.
— Сам я з Полтавщини. Мій батько — бідняк. Сім'я в батька — велика, живе в злиднях, в нужді.
— А як ви пішли з села до міста: з власного бажання, чи що?
Дзябенко трохи зніяковів. У голові промайнула думка: "Невже професор щось знає про це?" Йому дуже не хотілося розповідати про одну прикру історію. Але професор так приваблював до себе своєю добродушністю, що змовчати було ніяк, і Гордій, як на сповіді, розповів про сумний випадок в його житті.
— З свого села я, певно, ніколи б не виїхав, та спіткала мене лиха година. Мені було тринадцять років. Я заліз з одним хлопцем у попівський сад, натрусив груш, а піп застукав нас і пішов до батька скаржитися на мене. Ну й попало ж мені тоді, як сіркові на перелазі! Батько одлупцював мене, ще й сказав: "Ось тобі, Гордію, три карбованці — бери їх та йди з моїх очей, щоб я тебе більше й не бачив!" Я поплакав та й пішов з хати. Прибився до Катеринослава. Тут і став працювати учнем у депо. А тепер — слюсар.
— Ну що ж, лихо не без добра: в житті всяко буває! — втішав його Дмитро Іванович.— А все ж таки жалко, що ваш батько так жорстоко поставився до вас за жменю попівських груш! Ну, нічого, вам ще всміхнеться доля. А чи не догадуєтесь, навіщо, я вас запросив?
— Ні, не догадуюся.
— Сюди приїхала трупа відомих українських артистів Тобілевичів. Я хочу вас до них прилаштувати. Як ви на це?
У вас же голос який!
Гордій зрадів цій звістці, але трохи злякався. Думка: "Тут, у депо, мене добре прийняли — я швидко стоваришувався з робітниками, а як-то воно буде там, серед артистів?"
— У вас є охота до цього діла чи ні? — допитувався вчений.
— Та е, Дмитре Івановичу, тільки боюся. Це ж треба подорожувати, виступати на сцені! А якщо вийде щось не так — затюкають і геть зі сцени!
— Е-е-е, друже: вовків боятися — в ліс не ходити! Який же ви полтавський козак, що людей боїтеся? — І засміявся.
— Ну, гаразд, що буде, те й буде, спробую! Другого дня в музеї зустрілись Яворницький і Карпенко-Карий. Дмитро Іванович познайомив Гордія Дзябенка з корифеєм української сцени, після розмови з яким Дзябенко покинув майстерню й пішов іншим шляхом — служити народові піснею. Пробув Дзябенко в трупі кілька років, але йому не поталанило. Якось застудився, захворів і облишив свої мандри. Повернувся до Катеринослава й знову став працювати слюсарем на залізниці. Про це дізнався Яворницький і запросив його зайти до себе. Вчений не міг заспокоїтися — гине талант! Подумав і знайшов слюсареві нову роботу за покликом душі.
Ще напередодні першої світової війни у Дмитра Івановича виникла думка — організувати з аматорів пересувний український театр. Але треба було знайти десь для нього таку людину, яка б була і організатором, і керівником, і артистом. Кращої кандидатури, як Гордій Федорович Дзябенко, Яворницький не бачив.
— От що, чоловіче,— сказав він Дзябенку,— підберіть собі добрий колектив та й починайте роботу. Справжній народний театр — це велике діло!
За півроку самодіяльний творчий колектив був створений. До нього Дзябенко залучив чимало своїх товаришів з депо. Яворницький викликав до себе Дзябенка й спитав:
— Ну, як справи з театром?
— Люди вже е, та от біда — немає костюмів. Що робити — ніяк не придумаю!
— Не турбуйтеся, знайдемо.
Самовидці розповідають, що Дмитро Іванович власним коштом придбав для колективу самодіяльного театру двадцять костюмів, десь дістав червоні та зелені шкіряні чоботи, барвисті шовкові пояси, плахти тощо.
Щедра допомога вченого окрилила аматорів-робітників. Перші виступи відбулися в приміських селах Катеринославщини. Успіх був надзвичайний.
Через рік, коли цей колектив набув уже певного досвіду, Дмитро Іванович запропонував поїхати на Кубань.
На Кубані, під проводом Гордія Дзябенка, молодий пересувний театр поставив "Сватання на Гончарівці", "Сто тисяч", "Марусю Богусдавку", "Доки сонце зійде — роса очі виїсть".
Репертуар театру з року в рік збільшувався. Наступного разу, коли театр приїхав на Кубань, він уже не обмежився тільки цими виставами. Тепер виставлялося ще й "Запорожця за Дунаєм" та "Наталку Полтавку". В ролях Карася й Виборного виступав Гордій Дзябенко, що мав уже театральний псевдонім — Гамалія.
Колектив театру звичайно виїздив на гастролі влітку, а на зиму театр тимчасово припиняв свою діяльність, і артисти ставали до роботи за давнім своїм фахом. Сам керівник Гордій Дзябенко знову ставав слюсарем у депо й отак щозими слюсарював, поки фізично був здоровий.
Якось навесні завітав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи про успіхи його театру, Дмитро Іванович поцікавився:
— Гордію Федоровичу, а як ви живете? Чи маєте свою хатину?
— І маю, і не маю!
— Як це розуміти?
— Та так: живу на Амурі в Нижньодніпровську, в благенькій "времянці".
Дмитро Іванович замислився. Через якийсь час він таки з'їздив до Дзябенка й переконався, що його вихованець справді весь віддається театрові, занехаявши своє особисте життя. Маленька, на "курячих лапках" сира хатина, в якій холодно й незатишно, а коли надворі йде дощ, треба підставляти миски, ночви й відра, щоб не було на підлозі калюж, бо з стелі в кількох місцях крапотить вода.
На Дмитра Івановича це справило гнітюче враження, його людяне серце не могло примиритися з таким животінням.
— Гордію Федоровичу, ви й далі думаєте жити у цій "времянці", чи як? — спитав Дмитро Іванович.
— Та ні, хочу збудувати хатину, та от з грішми туго, ніяк не зберу їх.