Усе літо 1930 року Дмитро Іванович перебував на Дніпрових порогах, керував археологічними дослідженнями тих місць, які ось-ось мають бути затоплені. Коли восени він повернувся до Дніпропетровська, то з газет довідався, що Ілля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
Дочка Рєпіна Віра Іллівна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17 квітня 1932 року йому листа, в якому розповіла про останні дні життя свого батька.
"Вельмишановний Дмитре Івановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у вас їх немає... Трохи згодом надішлю вам фотографію з останньої картини батька "Гопак — танок запорожців". Тепер ця картина в Стокгольмі Батько часто користувався вашими поясненнями, які ви давали у своїх листах. Ще й досі мені не віриться, що" батька вже немає: дух його живий! Я все докоряю собі? Якби раніше було вивезти батька в Італію (йому все хотілося грітися на сонці), то він би жив до 100 або 90 років. Тут дуже вогко й ревматичне, батько застудився, був бронхіт, ревматизм ніг,— холодна підлога першого поверху. Завжди веселий і бадьорий, він за чотири місяці до смерті ще писав "Гопака" й "Лицаря". Скільки в нього терпіння; який організм! Він ще за п'ять днів до смерті сидів за круглим; столом, але вже стали набрякати ноги й легені, серце було-слабке. Лікарі ще за чотири місяці сказали, що надії немає. Головне — він уже не міг тримати пензля в руках, і на" полотні не виходило те, що він хотів. Це було найтяжче для нього..."
Зворушлива безкорисна дружба двох побратимів дала; рясні плоди на ниві двох братніх культур — російської та української. Вдячні нащадки шанобливо схиляють голови перед світлою пам'яттю тих, хто присвятив своє життя служінню народові.
ДВІ ЗУСТРІЧІ 3 Л. М. ТОЛСТИМ
Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакції журналу "Життя й революція", який видавався в Києві.
Професор був приємно здивований: редакції, виявляється, пощастило розшукати десь рукопис його спогадів про" Толстого, який він підготував до друку ще 1923 року.
Ці спогади надруковано в десятому номері журналу.
Це було 1899 року, в грудні місяці, перед самим різдвом, коли в університеті та інших школах Москви скінчилося навчання і велика сила молоді їхала з столиці в різні кінці Росії. Я їхав теж із Москви на південь, скінчивши, читання лекцій в університеті.
Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усівся; на першій лаві вагона, як ось дивлюся — крізь двері вагона теж уступає якийсь старий чоловік з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою.. Вступивши у вагон, він озирнувся навкруги себе і, побачивши вільне місце на тій же першій лаві, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сів на лаву, якраз біля мене. Я глянув на того старого — і очам не вірю: Лев Миколайович Толстой. Він чи не він?
Широконосий, бородатий, з ясними сірими очима, в сукняній нижче колін сірячині, в сірій на голові шапці та просторих на ногах повстяниках під колір шапки й сірячини. Такий точнісінько, як його малювали в дешевих книжечках для народу.
— Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
— Він і є. А ви хто такий?
— Ми з вами маємо спільного друга — художника Іллю Юхимовича Рєпіна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, підвів угору свої густі, дуже накордубачені брови й поглянув на мене своїми блискучими, пронизливими очима.
Я почув — немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
— Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпін малював писаря на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові"?
— Так, я той писар і є.
— Ніколи не бачив вас, а пізнав.
Після такої передмови у нас почалася вже певна розмова.
У вагоні було багато студентів, курсисток та гімназистів. Молодь одразу пізнала Толстого й швидко скупчилася коло нашої лави. У вагоні почувався якийсь особливий, урочистий настрій.
— Лев Миколайович,— почав я,— дозвольте мені поспитати вас про одну дуже болючу для нас, українців, справу.
— Будь ласка.
— Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися "в школах нашою мовою? Ви, великий художник російського "слова, зрозумієте наше горе: наші діти, пробувши кілька років у школі, виходять із неї з такою поганою, покаліченою мовою, що вона — ні українська, ні російська, а якась мішанина.
— А хто вам забороняє вчити ваших дітей вашою мовою? Забороняє вам не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим... А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько...
Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними на словах наголосами, як би її читав і природний українець.
Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й від кого він навчився по-українському? На те він мені відповів, що українська мова остільки легка, остільки близька з одного боку до російської, а з другого — по польської, що, знаючи російську й польську мови, можна швидко навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому місті, як Москва, де багато українців. От по-староєврейському вже далеко важче навчитися читати, як по-українському.
— А хіба ви знаєте й по-староєврейському?
— Знаю і читаю.
— У кого ж ви вчилися?
— Вчився в московського рабина, для того щоб розуміти біблію... Тільки після того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати "В чому моя віра"...
Я знову звернувся до Льва Миколайовича:
— Скажіть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки, й особливо до мистецтва? Здається, ви їх зовсім не визнаєте, вважаючи, що це щось нікчемне й непотрібне?
— На це я вам перш за все скажу: яка наука і яке мистецтво? Тієї науки й того мистецтва, які не корисні народові, справді не визнаю. А друге скажу вам те, що не скрізь, де підписано "Лев Толстой", писав справді Толстой. То міг написати й відомий усій Москві цензор, так званий Сергій Іванович. Людина дуже малоосвічена, з нижчої духовної школи, до того ще й з природи невеликого розуму, а проте чоловік дуже владний, самовпевнений та чванькуватий, він багато лиха заподіяв не одному письменникові. Коли йому прийдуться не до вподоби які-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч одне яке слово автора, то він або зовсім замаже всю фразу, або лишить початки її, а кінець затре або ж свій пришиє. Тоді виходить щось неподібне, безлузде та дике, і автор, читаючи те, сам себе не пізнає і у великому непорозумінні дуже дивується тому.