Довелося діяти іншим способом.
Яворницький дізнався, що Магденко ласий до горілки: пив її не чарками, а келихами. Зустрівшися з ним, учений сказав:
— Знаєте, що я придумав?
— Скажете.
— Прогуляймося в неділю по Дніпру. Я розкажу вам історію міста, покажу красу берегів і островів дніпрових.
— Що ж, чудово, згоден!
— Тільки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькі місця треба і їхати в козацькому одязі.
— Добре, одягнусь у вишиту сорочку і запорозькі штани. Все, Дмитре Івановичу, буде як слід.
Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Іванович виробив наперед хитрий план, в якому ковбаса та чарка мали відіграти першорядну роль.
Виїхали човном. Спустилися за Старі Кодаки.
— Ну, ось тут, біля Микольського, пора нам і відпочити,— запропонував Дмитро Іванович.
Зійшли з човна, сіли під гіллястим дубом. Яворницький одразу ж "атакував" пана історією. Розповідав йому про минуле краю, про козацькі походи, а потім вийняв з торби харч, горілку й розклав усе те на рушнику.
— Кажуть люди: немає нічого кращого, як ковбаса та чарка! Випиймо та перекусімо на лоні природи!
— Давайте! — охоче погодився Магденко, побачивши горілку.— Люблю отак, по-запорозькому.
— Запорожці любили випити, любили й погуляти, і про померлих не забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горілки, щоб і на тім світі не сумував, веселився. Он як! — усміхаючись, каже Дмитро Іванович.
— Ну, будьмо!
— Будьмо, пийте на здоров'ячко!
Випили по одній. Дмитро Іванович налив по другій. Удаючи з себе людину напідпитку, Яворницький заспівав свою улюблену пісню:
А Самара річка неглибока
І на перевозі неширока.
А луги з берегами
Не проходять з кораблями.
А колись було проходили
І бурлаченків проводили,
А тепер не проходять
І бурлаків не проводять,—
Все за вражими панами.
Йому підспівував Магденко.
Щедро частуючи панка, Дмитро Іванович виливав непомітно свою пайку горілки через плече. Не минуло й півгодини, як Магденко вже добре сп'янів. Сонце припікало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.
— Ану, козаче, скидаймо одяг та в Дніпро! — вигукнув Дмитро Іванович.
Магденко скинув титани, сорочку, пірнув у Дніпро. Довго він борсався в прохолодній воді. Після купання хміль трохи пройшов. Магденко, не одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Іванович охоче передав в його руки всю горілку.
Допився Магденко до того, що звалився через деякий час на пісок і захропів.
Цього тільки й ждав його "гід".
"Ну що ж,— подумав Дмитро Іванович,— пора й за діло!"
Не довго думаючи, Яворницький узяв козацькі штани пана Магденка і поклав їх у свою торбу, а збоку залишив інші штани. Потім, подумавши трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав на ньому і засунув цидулку в кишеню.
— Поїхали,— гукнув до лоцмана.— Поїхали до міста, а пізніше, годин через три, повернешся і забереш пана. Він дуже просив, щоб його не турбували: заснув козак...
До пізнього вечора лежав пан Магденко на узбережжі Дніпра без штанів. Прокинувся — лап, а штанів немає. Схопився за голову, та вже пізно. Дивиться: біля нього лежать вузенькі чорні штани. В них знайшов і цидулку.
"Шановний пане Магденко! — писав Яворницький.— Щиро дякую вам за те, що виконали свою давню обіцянку — подарували козацькі штани музею. Д. Я."
Другого дня широкі червоні запорозькі штани були вже в музеї. Передбачливий Яворницький надрукував у місцевій газеті подяку панові Магденку за те, що він "з власного бажання" приніс у музей і подарував запорозькі штани.
Проводячи екскурсію по музею, Дмитро Іванович частенько розповідав історію придбання цих штанів.
— Гляньте! — казав він.— В оці штани влізе ціла гарба кавунів!
А на дозвіллі не обходив і подробиць.
— Магденко образився на мене, хотів був у суд подати, та побоявся: адже всі тоді дізнаються, що пан залишився на березі без штанів. Та й з газети люди вже довідалися, що штани пан сам приніс до музею як дар. Отже, судові тут і робити нічого було.
Тепер у музеї був жупан, якого Дмитро Іванович раніше дістав у князя Урусова, і штани — повний комплект одягу запорозького козака.
В архіві музею багато зберігається афіш, з яких видно, що Яворницький часто виступав з лекціями на концертах кобзарів, перед селянами, робітниками та вчителями.
Одного разу я спитав його:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, ви свої лекції про запорожців читаєте по писаному, чи як?
Замість відповіді Дмитро Іванович розповів про один конфлікт з губернатором В. В. Якуніним. У Катеринославі зібралися вчителі земських шкіл. Вони забажали, щоб професор Яворницький розповів їм про славних запорожців. Для такої лекції треба було мати дозвіл губернатора. Довелося Дмитрові Івановичу йти до губернатора.
— Дозвольте мені прочитати для вчителів лекцію про запорозьких козаків.
Губернатор насторожився:
— Покажіть ваші тези, про що будете розповідати.
— У мене їх немає. Я ніколи не виступав за тезами.
— А як же ви без них читаєте лекції?
Дмитро Іванович розгорнув свого портфеля, витяг звідти широченні запорозькі шаровари й потрусив ними перед самим губернаторським носом:
— Ось мої тези! З них я читаю публічну лекцію. Губернатор здивовано вилупив очі на незвичайні "тези". Він не знав, як йому повестися,— дати дозвіл чи ні? Але Яворницький напосідав на своєму. Він доводив, що вже прочитав сотні лекцій з цими "тезами".
Повагавшись якусь хвилину, губернатор дав-таки згоду, але застеріг:
— Читайте, тільки глядіть, щоб у тих шароварах не було політики!
Але в своїх лекціях Яворницький завжди додавав щось таке, що губернаторові й поліції було не до смаку.
НАЩАДОК ЗАПОРОЖЦІВ
Ларивон Омелянович Подолинний, який жив неподалік від Д. І. Яворницького і весь час працював у музеї як слюсар, розповів, як йому довелося бути свідком теплої зустрічі професора Яворницького з відомим борцем Іваном Максимовичем Піддубним .
— Дивлюсь, до моєї хати наближається велика, кремезна людина — в капелюсі, з палицею в руках. Порівнявшись з моїм будинком, незнайомий спитав:
"Скажіть, будь ласка, де тут живе професор Яворницький?"
"Ходімо, покажу".
Я повів незнайомого до професора. Натиснув кнопку. Біля дверей появився Дмитро Іванович. Він, напевне, чекав уже гостя, бо весело вигукнув: