Назавжди твій Д. Яворницький"
"Ось тобі, Миколо, десятка й лист. Сідай тепер на поїзд і гайда з цією цидулкою на Харківщину, до мого давнього приятеля Гната Хоткевича. Він допоможе тобі стати кобзарем і навчить грати".
Минуло два роки. Дмитро Іванович уже й забув про того хлопця. Аж чує одного разу — хтось дзвонить біля дверей. Вийшов Дмитро Іванович, придивляється — не впізнає. Перед ним стояв хвацький молодий красень з кобзою під рукою. Звернувшись до Дмитра Івановича, юнак спитав:
"Чи вже, професоре, не впізнаєте мене?"
"Щось не пригадую!"
"Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу і вже дещо навчився грати на ній".
"Ти бач! А я й забув. Тоді ходім до мене... Ану, козаче, ушквар мені такої, щоб земля затряслася".
Микола Петренко щиро подякував Дмитрові Івановичу за допомогу стати добрим кобзарем. І заграв, розуміється. Та так заграв, що в господаря аж сльози на очах виступили — пізнав науку Хоткевича.
Коли закінчився концерт, Дмитро Іванович вийшов на сцену, обняв кожного з кобзарів, подякував їм за добру гру на кобзах, за їхні щирі пісні.
— От що, друзі мої, прошу вас усіх завтра до мене на обід!
Наступного дня Дмитро Іванович гостинно прийняв у себе кобзарів. Частував їх добрим обідом та домашніми наливками. Після обіду Дмитро Іванович звернувся до гостей:
— Ну, козаки, заграйте мені на своїх кобзах думи народні! А перш за все заспівайте мені, синки, запорозький марш!
Забриніли струни — і полилася бадьора пісня запорозького маршу:
Ой зібралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
Ой чи то пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Гей, нумо, хлопці, до зброї! На герць погуляти,
слави здобувати!
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї!
Нам поможе святий Юрій, ще й пречиста мати турка звоювати.
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
А Дмитро Іванович слухає та витирає хустинкою непрохані сльози.
— Бачите, синки, цього марша співали запорожці, коли виступали в похід.
Після маршу кобзарі на замовлення господаря виконали похідну пісню "Заспівали козаченьки". До душі прийшлась і ця пісня. Далі кобзар Г. І. Комаренко вдарив по струнах і почав заспівувати "Ой літа орел, літа сизий". Його підтримали інші кобзарі. Потім виконали "Думи мої, думи мої", за Шевченком. Заспівали про Морозенка, а далі пішли кобзарські думи: "Плач невольників" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко) .
— Спасибі вам, синки, що повеселили мою душу. Ви ніби цілий ківш сили влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Іванович обняв усіх кобзарів і розцілував.
— Синки! От що хотів сказати вам: завтра понеділок. Усі приходьте в музей. Буду чекати вас о дев'ятій годині ранку.
— Добре, Дмитре Івановичу, прийдемо Дякуємо за вашу ласку, за запрошення.
В умовлений час усі кобзарі були вже біля музею. Прийшов і Дмитро Іванович. Він був радісний, у чудовому настрої. Взяв кобзарів і повів їх сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення — де й коли знайшов ту чи іншу річ.
Зайшли до відділу релігійних культів.
— Скажіть, професоре, що це за двері, чому вони тут? — спитали кобзарі.
Дмитро Іванович щось пригадав, усміхнувся в білі вуса, провів по них рукою і розповів ось що:
— Ці двері я добув 1913 року в жіночому монастирі, що біля станції Кільчені. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола Петра, а з другого боку — просту людину, обдарованого майстра, що колись у запорозькому стилі будував Новомосковський монастир. Ці двері стояли з правого боку вівтаря жіночого монастиря. Довго я благав ігуменю віддати двері музею, так вона, клята баба, і слухати не хотіла. "Це святий вівтар, як можна двері знімати? Не дозволю!" — репетувала ігуменя.
Та через кілька днів ці двері були вже тут, у музеї.
З великою майстерністю він розповів кобзарям про картину "Козак у бою", з коментарями прочитав листа запорожців до турецького султана, а потім розповів їм цікаву згадку про славнозвісного кобзаря М. С. Кравченка, який був частим гостем у Дмитра Івановича.
...1935 року Дмитрові Івановичу минуло 80 років. Дружина спекла традиційний пиріг, а ювіляр запросив до себе, щоб повеселити душу, місцевого кобзаря В. І. Носачевського. Цей кобзар добре володів ліричним тенором і спершу почастував Дмитра Івановича піснею "Думи мої, думи мої".
— А чи знаєте ви пісню "Зоре моя вечірняя"? — спитав Дмитро Іванович.
— Знаю! Проспівати?
— Будьте ласкаві, проспівайте цю пісню.
Дмитро Іванович — співуча людина з природи. Сам знав багато пісень на слова й на голос.
Після цих двох пісень кобзар виконав ще й про Байду, Кармелюка, Морозенка, Супруна і багато інших пісень та гуморесок.
Під час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Івановича з проханням:
— Розкажіть мені, Дмитре Івановичу, хоч коротенько про історію кобзи та видатних кобзарів. Це мене дуже цікавить.
— Якщо ви маєте велику охоту послухати про це, то розкажу.
Цілу годину Дмитро Іванович розповідав йому, як виникла й розвивалася кобза, про кобзарів як творчу силу народу, про розвиток цього музичного мистецтва.
— А чи знали ви кобзаря Вересая? — спитав Ноеачевський.
— Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пісні і розмовляв з ним. Мене з ним познайомив Микола Віталійович Лисенко. Сам Вересай дуже обдарована людина, добре грав і співав, але на вроду був негарний. А дружина в нього була велика красуня кріпачка Пріська. От одного разу я й спитав її: "Скажіть, як сталося, що ви, така красуня, вийшли заміж за такого старого, незрячого й негарного Остапа?" — "Скажу! — відповідає вона.— Коли Остап сватався до мене, то я багато разів проганяла його. А він, було, прийде з кобзою, сяде біля хати та як заграє, як заспіває, ну, вірите,— душу розриває. Розтопив мою він душу... заволодів моїм серцем. От і пішла за нього заміж".
Дмитро Іванович розповів своєму гостеві, що свого часу багато українських співаків та кобзарів славились і в Росії, навіть при царському дворі. Він назвав прізвище кобзаря Григорія Любистка, який ще замолоду був узятий до царського двору, де грав на кобзі, співав народних пісень — утішав молоду царицю Єлизавету, а коли вона була вже дорослою, то з грамотою відпустила Любистка на рідну Полтавщину.