— Чути не чув, а в музеї був. Бачив там отакі штуки, як і в мене. А коли повернувся — і думаю; візьму лопату, попробую, може, що-небудь і я викопаю. От і викопав, бачите?
— Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не так, кому як заманеться. Цим займаються археологи — люди, які вивчають пам'ятки минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й візьму. Цього вам не слід було робити. А якщо ви хотіли золото викопати і розбагатіти, то, повірте мені,— не в могилах його шукають. Викиньте з своєї голови ці нікчемні мрії. Скажіть мені, дідусю милий, ви письменний?
— Ні!
— От бачите, і розписатись не зможете?
— Не вмію.
— Так от: письменність є неоціненний скарб для людини. Оцей вам скарб треба шукати. І його не в могилі шукають, а в книзі.
— Та я розумію. Так злидні заїли, темнота наша... Не до грамоти!
Дмитро Іванович присів на призьбі, склав акта про розриту могилу і занотував туди всі речі, що їх викопав дід Охрім.
— Тут слід вам розписатись, дорогий друже,— звернувся Яворницький,— та жалко, що не вмієте. Як же бути?
— Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота.
— Тоді ось тут ставте хрестика,— показав професор.— Так от що, жалко мені вашої марної праці. Всі оці речі, що ви викопали, я заберу до музею: у вас вони будуть без діла, а там ми їх виставимо для огляду.
— А як же мій труд? — спитав дід Охрім.
— Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по своїй несвідомості зруйнували пам'ятку старовини, зіпсували деякі речі. Я вам трохи дам грошенят за це, та раджу більше не шукати в могилах золота.
Дмитро Іванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав їх і на придбання експонатів. Однак він пожалів працю діда Охріма і, скільки міг, заплатив із своєї кишені.
— Ось візьміть десятку. Це від себе даю.
— Спасибі й за це.
— Ну, бувайте здоровенькі. Дякую, що приберегли, не розгубили викопані речі.
— Бувайте, щасти вам!
— Ось що,— згадав Дмитро Іванович.— Виберіть у неділю час і приїздіть до музею. Та не самі, а візьміть з собою побільше селян. Там, у музеї, я багато чого розповім вам: і про археологію, і про скарби, і про таке, що ви й не чули.
— Дякую! Постараємося приїхати.
З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ
У селі Вовнігах, що розкинулося на березі Дніпра нижче Дніпропетровська, Дмитро Іванович бував дуже частим гостем. Там чимало в нього було приятелів, до яких учений заходив відпочити, живе слово почути, якусь річ розшукати.
Уперше він заглянув туди 1904 року. Десь довідався вчений, що в діда Корнія Пиндича — старого рибалки — зберігаються дві коштовні речі: козацька шаблюка та пістоль з кремінним запалом. Зайшов Дмитро Іванович до хати, привітався, розпитав, як живуть. Його цікавило все — де, чим і як ловлять рибу, розпитував про вбрання на селі, про весілля, уважно прислухався до мови, цікавився звичаями, побутом. Сидів з господарями до пізнього вечора, а потім спитав:
— А чи знаєте, чого не я до вас прийшов?
— Скажете!
— Чув я, що у вас і досі зберігається старовинна зброя. Чи можна на неї глянути?
— Можна! — відповів дід Корній.— Зараз покажу цю зброю.
Пиндич дістав шаблю й пістоль, передав їх Дмитрові Івановичу. Було видно, що речі сподобалися гостеві. Він уважно оглядав їх, обережно торкався до них руками. Господарі дивилися на нього і чекали, що ж далі буде, чого хоче вчений? Нарешті він, усміхнувшись, ввічливо сказав дідові Корнієві:
— Дивлюсь я на цю шаблюку та на пістоль і думаю, як би вони прикрасили наш музей. Саме таких зразків зброї у нас і не вистачає. І хочу я вас, голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте ці речі музею. Повік вам буде честь і слава!
Дід Корній дуже любив цю зброю, часто показував своїм приятелям, гостям, пишався, що він зберіг таку старовину. Тугий був дід Корній на подарунки. А цього разу зрадив себе. На превеликий подив усій сім'ї, відповів:
— Ну що ж, беріть! Нехай і мій внесок буде в народному музеї.
Дмитро Іванович щиро потиснув руки дідові Корнієві, дружині та їхньому синові Андрієві, а потім, виходячи з хати, сказав:
— Я напишу на всю вашу сім'ю і ваших найближчих родичів постійні перепустки: заходьте по них до музею безплатно.
З того часу Пиндичі стали частими відвідувачами музею.
...В іншого селянина того ж села Дмитро Іванович роздобув чумарку.
Приємно, що ці речі і досі зберігаються в музеї.
— Одного разу,— згадує Андрій Пиндич,— я знайшов на околиці міста Катеринослава старовинну монету. Зразу ж відніс її в музей. Дмитро Іванович спершу очистив, потім узяв лупу, розглянув і визнав, що це дуже рідкісна й цінна монета. Він виставив її у спеціальному відділі музею, а мені щиро подякував.
Яворницький дуже поважав тих людей, які допомагали йому розшукувати старовину, приносили свої знахідки до музею. І, навпаки, гнівався на тих, хто не розумів великої любові вченого до музейних скарбів, ставився до них байдуже.
З приводу одного невдахи Дмитро Іванович записав до "Хроніки подій у будинку Яворницького": "Прибув з Капулівки Васька Кривоший. Хлопець виявився просто погань. Скільки часу прожив на місці преславної Запорозької Січі,. жодного черепка на ній, жодного цвяха, жодної люльки не знайшов, жодної пісні не записав, жодного хатнього малюнка не привіз. Повна нікчема!"
Часто Андрієві Пиндичу доводилося супроводжувати Дмитра Івановича, коли той їздив на археологічні розкопки, вивчати пороги, острови Дніпра.
— Інколи мене питають,— каже Андрій Пиндич,— а чи багато ми, копачі, заробляємо грошей? Декому, мабуть, здається неймовірним, коли я скажу, що ми робили зовсім безплатно, просто з власного бажання. Чому? А тому, що той, хто хоч раз побував з Дмитром Івановичем на березі Дніпра, хто хоч раз почув його мову, його цікаві оповідання, той не відстане від нього. Такий був і я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчі вже він сам турбувався: голодними ми ніколи не були. Найчастіше він готував для нас юшку. А яка то була смачна юшка! Ви собі уявити не можете. Дмитро Іванович клав у казан на десять чоловік свіжу рибу, яку ми ловили в Дніпрі, додавав туди лаврового листу, перцю запашного, картоплі. Так ви знаєте, було, так їси, так їси, що й вуха не відірвеш од казана. Ото була юшка!