Проводячи екскурсію по відділу релігійних культів музею, Дмитро Іванович показував це євангеліє і казав:
"Гляньте на срібне оздоблення цього двопудового євангелія, вверніть увагу на чудовий орнамент — це ж витвір золотих рук! Ось чому йому місце в музеї!"
Після огляду запорозької церкви Дмитро Іванович пішов у село Лапинку, щоб побачити одного селянина, на прізвище Мокій Лось,— нащадка запорозького козака. Він ще від нікопольських дідів дізнався, що Лось у великій таємниці зберігає запорозьке вбрання.
Дід Лось виявився впертим і неподатливим: він зовсім не хотів розлучатися з своїм скарбом, що переходив з покоління в покоління.
Дмитро Іванович шість років їздив по Запорожжю, шість років шукав такого випадку, щоб тільки побачити справжнє запорозьке вбрання. Після довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбів розкрив потаємну скриню й витяг на світ козацьке вбрання. Яворницький узяв його в руки й став розглядати. Один з жупанів був на козака високого зросту, другий — на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного сукна малинового кольору, на клітчастій підшивці персіянського виробу, дуже просторі в плечах і дуже вузькі в перехватах, застібаються вони на грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькі, а на кінцях ще більше звужувалися, з внутрішнього боку, проти долонь, кожен з рукавів мав розріз у чверть довжини, через це кінці дуже легко відвертаються назад і називаються "закавраші". Жупани були обкладені темно-блакитним оксамитом і застібалися в розрізах металевими гапличками. З обох боків жупанів між швами зроблено по одній кишені.
Етнограф запримітив, що крій цього вбрання в деякій мірі схожий на той, що пізніше носили чорноморські-козаки. З двох жупанів більший зберігся краще, а менший майже весь поточила міль. Дмитро Іванович, як знавець запорозької старовини, визнав, що це ті жупани, які запорожці носили під кунтушами — довгим і широким убранням з відкидними рукавами, а чорноморці — під черкескою.
Крім цих двох жупанів, Дмитро Іванович знайшов у скрині Лося запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розміром дві з половиною чверті завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з позолоченими кінцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин, які були прикріплені до кожного з кінців пояса.
— Ну що ж, діду Мокію, як ми з вами будемо розраховуватися?
— Та, бачите, я такої думки, щоб зовсім не продавати: жалко!
— Та ви ж гляньте на це вбрання — міль поїла, вам бог за це не простить! Через рік-два з цих жупанів лишиться сама труха!
— Яке б воно не було, а все ж — запорозьке вбрання, не можу з ним розлучитися! — не поступався дід Лось.
— Скільки ж ви хочете за нього?
— Сто п'ятдесят карбованців!
— Ні, грошей таких у музеї немає. Ви б краще подарували для народного музею,— благав Дмитро Іванович.
— Ні, так не буде! Ото сто карбованців дасте — беріть, та й з богом!
У Яворницького в кишені була єдина десятка на харчі, Що ж робити? І Яворницький сказав:
— От що, дідуню, беріть останні мої десять карбованців і на додачу мій годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан і пояс.
Дід узяв кишеньковий годинник, повертів у руках, приклав до вуха — цокотить!
— Ну, гаразд, беріть: це тільки для вас, для науки поступився, а для чогось іншого — ніколи б не віддав!
Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро Іванович не шкодував ні сили, ні енергії, ні своїх убогих коштів. У своєму листі до колеги, члена? Археологічного товариства О. М. Подшивалова від 8 листопада 1885 року він писав, що "часто йому доводилося повертатися з місць своїх пошуків не тільки без грошей у кишені, а навіть пішки і ледве чи не без одягу" .
Д. І. Яворницький присвятив себе науці, нічого не жалкував для неї.
...Недаремно Яворницький застряв у селі Лапинці. Окрім запорозького вбрання, він знайшов там ще два цінні експонати: запорозьку шаблю та карафку. Шаблюка — велика, завдовжки два аршини, на кінці трохи зігнута, вкладалася в дерев'яні піхви, обтягнуті шкірою, руків'я її закінчувалося головою птиці, зробленої з дерева.
Особливий інтерес являла запорозька карафка. Зроблено її з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у вигляді невеличких півкіл. Ця карафка вміщує шість склянок горілки.
Повернувся Дмитро Іванович з мандрівки на Січ з коштовними трофеями, які потім були експоновані в музеї.
ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА
Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академіка Д. І. Яворницького, я зустрівся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачі в Голосіївці. Він з радістю повідомив про Нестора Запоріжжя, як його влучно назвав академік Д. І. Багалій.
— За своїм характером,— відзначив поет,— Дмитро Іванович був людиною демократичною, доброзичливою і життєрадісною, а до запорожців він ставився по-юнацьки закохано.
І тут він розповів про одне із засідань секції АН УРСР. Яворницький зробив вельми змістовну доповідь про зібраний ним фольклорний матеріал, потім пригадав якусь стародавню пісню і раптом заспівав — старечим, але приємним голосом. Заспівав і другу, й третю, які він десь записав. А далі попросив усіх присутніх підтягти, заспівати гуртом. У залі розкотився дружній спів.
Отакий був Яворницький. А коли вів музеєм екскурсію, то цей чародій слова так розповідав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах відвідувачів від проникливих палких розповідей цього чарівника слова.
Завжди свої оповіді рясно пересипав народним гумором. Навіть майстер сміху Остап Вишня, слухаючи його, заливався від реготу.
Я не раз чув живі розповіді та співи цього завзятого запорозького козарлюги. Він мав звичку під кінець робочого дня запрошувати своїх помічників до кабінету: "Ну, синки, досить, зачиняйте двері музею та поспіваємо". Заходять, сідають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький:
— Давайте утнемо якусь народну, що й понині живе в людях,— пісню про Самару. Виконали. Потім Дмитро Іванович: заводив іншу — "Запорожці, ви добрі молодці", а далі "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспівають три-чотири пісні — настрій чудовий. В таких випадках Яворницький розповідав про свою минувшину, зокрема про сутички з міністром Деляновим, який скрізь ставив йому рогатки, переслідував, забороняв читати лекції про запорожців.