— Всі ви гадаєте, що могила не може говорити, що фрагмент пісні, який я навів, лиш поетичний зворот, вислів її творця, українського народу. Так і я колись думав. А насправді воно не так. Могила може розмовляти не тільки з вітром, а й з людиною, тільки треба вміти розуміти її мову. І слід сказати, що мова могил — кришталево чиста, правдива... Про минуле нашого краю ми довідуємося з писаних пам'яток — літописів, мемуарів — та з усних переказів, пісень, але зміст цих джерел може бути не досить об'єктивний. Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, від настроїв, методів оцінки тощо. Могила не зрадить, не обмане і все збереже, що взяла на схов. Вона доведе вам матеріальними, археологічними документами — хто, яка людина тут лежить, якого вона племені, розкаже про уподобання небіжчика, домашній побут, звичаї, релігійні вірування, художній хист, про її сусідів.
Лекції Дмитро Іванович читав простою, зрозумілою всім мовою, без жестикуляції, але ж глибоко западали його слова в серця слухачів.
— Давно те діялося,— згадував Коваленко.— Пам'ять не зберегла в усій оригінально-неповторній красі всіх його овіяних любов'ю оповідань, але зміст їх пам'ятаю і досі. Було, слухаєш, і не наслухаєшся, і боїшся, що ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову веселий, жартівливий голос надзвичайного лектора... Таким знали Дмитра Івановича і потім, коли він розповідав екскурсіям про експонати, зібрані в музеї. Коли ж хтось з екскурсантів про щось спитає, у його відповіді відчувалася не тільки велика ерудиція, а й велика любов до всього, що зібрано в музеї.
Не раз потім казали ми між собою: як то добре було б, якби зробити грамзапис його розповідей. Яка б це чудова пам'ятка лишилася наступним поколінням — працівникам музею і його відвідувачам!
Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного матеріалу, Олекса Васильович частенько бачився з Дмитром Івановичем і в музеї, і в господі вченого. Випало йому бути присутнім і тоді, коли в Дмитра Івановича гостював Панас Карпович Саксаганський, під наглядом якого саме тоді готувалася вистава "Отелло".
Але найбільше запам'ятав Коваленко урочистий вечір 1913 року в зв'язку з тридцятирічним ювілеєм літературно-наукової діяльності професора Яворницького і слово ювіляра.
— Прослухав я оце всі доповіді ваші,— сказав Дмитро Іванович,— та й думаю собі: немає в світі кращого чоловіка, як Дмитро Іванович Яворницький! Який він хороший, талановитий, розумний! Як би добре було жити на світі, коли б усі люди були такі, як Дмитро Іванович... Переглядаючи свій доробок на рідному полі, на всіх його ділянках, скажу вам по правді: Яворницький як письменник— не вартий доброго слова; Яворницький як археолог — так собі; Яворницький як людина — годилося б бути далеко кращим; Яворницький як історик — історик поганенький; Яворницький як збирач археологічного матеріалу, і особливо фольклору,— па цьому полі я таки зробив багато. Але ж дякувати за це треба не мені одному. Велику роботу в цій галузі виконав гурт людей — учителі, лікарі, фельдшери, службовці різних установ, студенти тощо. Я їм безмежно вдячний за їх безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а від щирого серця, з доброї волі. Ось тут їх треба згадати добрим словом, подякувати за допомогу в збиранні скарбів матеріальної, а головне, духовної культури, і слід сказати, що всі ці скарби взято з первісних джерел, з цілинної етнографічної товщі, де вони ще заціліли в усій оригінально-первісній красі.
Кілька слів скажу про мої історичні праці. Переді мною лежав незайманий переліг, а орачів — як кіт наплакав. І я писав, орав цей переліг, як умів. Багато в моїй роботі огріхів, але я знаю, що після моєї роботи вийдуть на це поле нові ратаї з новими, кращими плугами, і зорють його без огріхів, і не судитимуть мене, старого, за мої невільні провини, а, може, ще й спасибі скажуть.
Дмитро Іванович дуже цінував і любив О. В. Коваленка. Він писав до нього: "Любий і дорогий Олексо Васильовичу! Я без кінця буду вдячний, якщо ви справді візьмете на себе труд зібрати колекції солі та окам'янілості для музею. Коли випаде у Вас вільний час, приїздіть до мене і покажіть мені Ваш ясний лик! Хочу Вам подякувати за Вашу прихильність до науки. Низенький Вам уклін, і од усього серця кажу: спасибі! Ваш Д. Яворницькит" .
НЕ ЗАРОСТАЄ НАРОДНА СТЕЖКА
Коли слухаєш тих, хто знав Дмитра Івановича Яворницького, знайомишся з реліквіями старовини, що їх зібрав він, читаєш його численні наукові праці й художні твори, перед тобою постає чарівний образ ученого й людини з щедрим серцем, бентежною вдачею і крилатим розумом.
Дмитро Іванович найменше дбав про себе й для себе. Його особисте життя поступалось перед невтомною працею над історією, археологією і літературою. Він докладав усіх сил, щоб здобутки матеріальної і духовної культури стали надбанням людей від плуга й верстата, щоб героїчне минуле нашого народу будило в сучасників почуття гордості за своїх славних предків і любов до Вітчизни.
Своїм подвижницьким життям, невтомними пошуками скарбів сивої давнини академік Яворницький здобув заслужену шану й любов народу.
Ще 1929 року у Велико-Хортицькому районі на Запоріжжі виникло нове село — Яворницьке. Автор цієї книжки зацікавився історією села. Виявилося, що в ньому живе тепер 60 сімейств. Дехто з теперішніх жителів працював з Яворницьким в археологічній експедиції, що досліджувала територію Дніпрогесу. Отож тридцять п'ять років тому селяни вирішили назвати ім'ям ученого своє нове село, яке було перенесене із зони затоплення в інше місце. Чимало його старожилів ще й досі добрим словом згадують ученого.
10 жовтня 1940 року на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання про увічнення пам'яті академіка Яворницького. Наступного дня Указом Президії Верховної Ради УРСР Дніпропетровському історичному музею надано ім'я Яворницького, а також передбачено встановити йому надмогильний пам'ятник.
У будинку, де жив і працював академік, історичний музей заснував бібліотеку, до якої ввійшло кілька тисяч власних книжок ученого. В кімнатах будинку залишилися картини, старовинний одяг, архівні матеріали, які належали історикові. Співробітники музею вивчали листування Дмитра Івановича, впорядковували багатющий архів.