Василь стояв з піднятою головою, дивився холодно, насуплено. Час від часу запускав руку в кишеню, наче хотів запалити люльку.
Віра нахилялась над могилою, губила сльози. Заклопотано, уважно слідкувала, як засипають труну,— не порушити б тіла мамуні.
Микола втопив мрійні теплі очі кудись далеко. А вони купались у великих прозорих краплинках.
Лише Льоля дивилась спокійно, задумливо, загадково. І, співчуваючи, нудно скавучав Дідро.
Сього вечора професор не пішов до себе в кабінет, зостався в гурті. Сидів і байдуже стукав пальцями об стіл. Гадали всі, над чим думає старий? Чи жалкує, що присвятив себе цілком хемії? Чи боляче стало, що хемія не врятувала життя мамуні?
А професор задумливо хитав головою, механічно постукуючи пальцями. Якось самі собою почалися балачки. Професор підсунув окуляри, м'яко посміхався:
— Да, мама була цікава людина. Любила тонке, шляхетне Життя. І сама була в ліпшім розумінні аристократкою. А проте і вас усіх любила. Особливо Колю. Пригадую, один раз на пікніку забули Колю. Згадали тільки вже дома. Що тоді стара перехвилювалася! Підняла всіх на ноги,— цілу ніч шукали.
А він собі любісінько спить, як карапуз, під копицею. Тільки вранці знайшли.
— Так, я ледве пригадую, як сон, цю пригоду,— мрійно говорив Микола.
— Да, багато цікавого було. Але я якось осторонь стояв. Все ніколи було.
— А шкода, тату,— говорив Микола,— Ти рідко з нами бував. І тоді ти такий хороший. І нам тепло, радісно — наче свято. Власне, ти наш тільки гість.
— Се звичайна річ, Колю. Хто вступив у той таємний храм,— не зможе повернутись звідти. Там глибокі містерії, а тут будні, порожнеча.
— Але нам-то як тяжко від того.
— Не знаю, Колю, не знаю. І не розумію. Розійшлися пізно, з тихим сумом на серці.
Один раз на тиждень приїздив до Льолі Віктор, син колишнього фабриканта. З усіх маєтків збереглись у нього лиш садиба з будинком.
— А ви залишилися тут? Нікуди не збираєтесь тікати? — питала Віра.
— Ні,— холодно відповів той.
— Отже, будемо разом зимувати. Тато теж рішуче запротестував. І ми вирішили залишитись, що б не було.
Віктор мовчав. З тонким, різко окресленим обличчям, дивився холодно, спокійно. Але поводився чемно й витримдно. Уникав гурту і ввесь час проводив у товаристві Льолі.
Привіз одного разу осінніх троянд. Коротко пояснив:
— Останні. Так пишно розквітли. Льоля розхвилювалась.
— Яка розкіш! Що може бути ліпшого останньої квітки? Що може бути яскравіш і тонше радості в часі вмирання?!
Жадібно вдихала пахощі. Тиснула до обличчя і тихо цілувала.
І була цілий день тепла, розчулено-схвильована.
Грудним стриманим голосом стиха гомонів Віктор.
Гуляли по парку. Ходили довго алеєю, повільно шелестіли густою багряною лускою осені.
Дивилася Віра. На хвилю забула все довкола. З тугою заздрила двом спарованим. Не повернуться ніколи,— підуть далеко, далеко, в країну казки.
Грали на роялі. Льоля співала.
— А-а, а-а,— тривожно-радісним голосом розсипалась. Вороже вслухалися насуплені кімнати, стиха ворчали. Вилітали звуки, купалися в радісно-тоскних проміннях. Кружляли з падаючим листям. А далі розсипалися на дріб'язки в холоднім, міцнім повітрі.
Проводжала тепло й розчулено. Мокрими широкими чоловічками здивовано вдивлялась. Стискувала гаряче руку.
— Приїздіть частіше. Якби ви знали, як нудно... Віктор хмуро бурмотів, чемно розкланювався.
Довго злякано-широкими очима вдивлялася Льоля крізь шибку. Зникав Віктор, а вона нерухомо стояла й дивилась.
Осипались дерева. Синіми бризками вкривалися голі віти. А на далекий простір розляглися голі пустелі, сірим попелом укриті.
І зливалася річка з рудим небом.
Міцніли морозом ранки. Тужавіли калюжі, і тоненький лід жалібно хрумтів під ногами.
Віра стурбовано бігала з ключами, напружено ворушила губами. Все гадала, як прохарчуватись.
А харчів з кожним днем ставало менше. Підмітали спорожнілі засіки в коморі. Мішали порох борошна з картоплею. їли мовчки якісь липкі коржі.
Ходили голодні, з посоловілими очима.
Були п'яні й снували солодкі мрії.
Але в дні, коли приїздив Віктор, готували більш смачні страви. І всі сухо сміялись, закликаючи Віктора до столу. Віра обітерла сухі, жагою запеклі губи, поспитала Льолю:
— Як ти гадаєш, Віктор знає, що харчів у нас нема?
— Думаю, що ні. Він взагалі нічого не помічає. Обережно підійшла до Льолі.
— А мо ти б натякнула як-небудь?
— Що кажеш?
— Може б, як-небудь нагадала, щоб він привіз? Здається, у них всього вдосталь.
— О, ні, ні!
Льоля закрила голову.
— Але ти розумієш, що може бути?
— Я нічого не знаю, не хочу знати.
Льоля втекла в покої. Цілий день потім бренькала на роялі. Кволо, нудно. Тихо стогнали кімнати.
За дровами ходив Микола. Щодня брав сокиру і йшов У парк. Був жвавий, завзятий, розчервонілий хлопець. За ним бігав Дідро.
— Е, Дідро, Дідро! Молокосос ще ти. Не пригадуєш тих часів, коли ми на пікніки їздили. Які страви були там! Скільки їх твоїм родичам діставалось! Аж слина котиться. А тепер — все шкереберть, голубчику!
Дідро, кліпаючи, заглядав в обличчя, лизав руки. Пройшли далеко, шукаючи сухих гілляк. Несподівано за канавою знайшли кілька кущів картоплі. Диким криком радості оголосився ліс. Завзято загавкав Дідро.
Тремтячими руками розгортав кущі. Насипав картоплі в кармани, за пазуху. Нервово сміявся.
— Дідро, голубчику мій! Ти не знаєш, що то значить знайти таку розкішну річ? Я колись з такою заздрістю дивився, як пастухи пекли її в полі і їли гарячу, паруючу.
Задихаючись бігли додому. Неприємно поморщилися старі кімнати від криків радості, надували з презирством губи.
Сиділи коло каміна, розгортали червоні полінця. Лушпиння підбирав Дідро.
— Я не розумію, Колю,— говорила Віра,— як може так поводитись Льоля! Адже ж бачить, що ми напередодні голоду. Чому не попрохати Віктора? Що тут такого?
— Ех, Вірочко! Ти нічого не розумієш. Тут не в тому справа.
— Ну, коли так незручно, то можна одружитись. Тоді б цілком натурально було.
— Яка ти наївна людина, Віро! Як ти просто дивишся на речі.
— Ну, що ж тут такого? Коля говорив з запалом:
— Ти розумієш: Льоля вся як натягнута струна. Вона вбирає в себе всі, до останньої фарби, радості. Вона живе лише коханням. Ну, а що ж буде, як вони поженяться? Будні, порожнеча. Нічим жити — значить смерть. Смерть у пустелі! Що може бути гіршого?