— Чого? — спитала ледве чутно Тетяна і, як перше, побіліла.
— Стережися... бережися... — говорила, — щоб не дожила свисту...
В очах Тетяни заблистіло нараз чимось таким гордим і сильним, таким гарячим і недоступним, що Мавра заніміла. Заніміла тим більше, що Тетяна, не кажучи ні слова, встала нараз на рівні ноги і, випрямившися, мов смерека, сказала:
— Не свисне, Мавро, не бійся. З мене "не свисне" ніхто. — І підсуваючи високо чорні свої брови, повторила ще раз: — Не свисне.
— Нехай господь боронить від того, — притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дівчини. — Нехай тебе боронить.
. — Нехай боронить, — повторила сим разом і Тетяна і затиснула уста.
Мавра усміхнулася і, піднявшися на коліна та обхоплюючи дівочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. — Нехай боронить.
Тетяна мовчала, мовби їй щось мову відібрало. Не могла більше на слово здобутися, їй кружило в голові. Спомини з останньої неділі віджили в її душі, вона неначе давила їх в сій хвилі в собі нечуваною силою гордості. Мовчала і не хотіла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, ніж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотіла — не могла.
— А такий був красний і пишний, — почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, — як сам місяць на небі. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очі голубі, як небо, пишні та щирі — господи, які вже щирі! — вус, як шовк, га-й, га-й!!
— Мавро! — крикнула нараз дівчина, мов з другого світа вернула. — Мавро! — і тут же змовкла...
Мавра повела цікаво очима за дівчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш бліда, очі блистіли, як дві чорні зорі, широко створені, а червоні маки коло лиця дрижали злегка.
— А он твій половик, — обізвалася стара і указала на хижуна, що справді, припочивши на хвилинку на якійсь вершині, здіймався саме вгору і полетів.
— Він з тамтої сторони, — відказує якось розсіяно та задумливо Тетяна і встає поволі.
— З тамтої сторони.
— Я вже піду, Мавро, — каже дівчина. — Сонце зайшло. Поки додому зайду — потемніє.
— Іди — і приходь до Маври, — просить стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілька кроків. — А другим разом, — додає, — розкажи вже ти що, і будь твоє краще від мого.
Тетяна не відповіла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душі через ліс, скорше і скорше в долину — аж опинилася дома.
* * *
Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір'ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко "Білого каменя"-велета. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах в долині і от починає звільна з Чабаниці спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сільській дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою — їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі. Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.
Він пустив коня і летів, мов орел.
О, вона добре пізнає його, але боїться з ним здибатися. Хотіла б, але боїться чогось. Квапиться злізти з гори, збігти додолу до матері, але відчуває, що запізно. Він вже пізнав її своїм бистрим оком. Погнав коня щосили і от вже на білій стежці. В долині, вище стежки, прив'язує коня до деревини, а сам спішить вгору до неї.
Що їй робити? Збігати ще борше вниз? — питає її серце. Сховатися де в лісі?.. Не вспіє. Зрештою ліс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на леваді, де лиш недавно скошено сіно, і він вже бачить її. І він квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то, щоб по правді його боялася, лиш так прикро їй чомусь перед ним. Вона ж нікого не боїться. Так вона казала йому, а що раз казала — не буде перемінювати.
Станула геть аж вже понижче "Білого каменя" закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.
Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.
— Чекай, я йду! — кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.
Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.
Остаточно опиняється він вже коло неї.
— — Туркине! — кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.
— Туркиня, — відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.
— А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! — каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: — Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.
— Мені в цвітах красно, — відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.
Він німіє.
Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.
"Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?" — виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:
— Тепер скажи, чия ти донька?
І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.
— Спитай ще раз... може, й скажу.
— Але попам'ятай, — погрожує, — з Грицем ти не жартуй.
— Я тебе не кликала, — відказує вона. — Іди назад. Я також іду.
В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.
— А ти хто такий? — питає вона, не спускаючи з його очей.
— Я багатирський син, — відповідає він. — Казав вже тобі, на всю гору.
— Ба-га-ч? — питає вона протяжно і підсуває високо брови.
Багач ніби чудується.
— Багач, — спішиться він об'яснити голосом, що несвідомо старається з'єднати собі її ласку.
— А я не наймичка твоя, — відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.
— Я ж не кажу, що ти наймичка, — обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.
— То чого кленеш?
— Бо ти глузуєш з мене.
— Ні, — каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.