Іноді вночі видно крізь ліс, як прожектори захрестять небо над Вязьмою, яка лежить тепер від нас на північний захід; чути бухкання зеніток, вибухи бомб.
Минуло двадцять днів, відколи ми виїхали з дому. Лише тепер дістали ми довгождану нашу адресу, на яку можуть нам слати листи. Але за кілька днів знову знімаємося з місця і проти ночі вирушаємо в бік фронту. їдемо всі на вантажних машинах. По дорозі обганяємо інші військові частини, що рухаються теж на захід. Проте їдемо повільно. Лише вранці дістаємося до потрібного нам місця і розташовуємося в молодому осичняку, порослому високою травою. Наступного вечора мене призначають вартувати на всю ніч.
Надворі мрячить. Ідемо вдвох, я і мій земляк Мигаль, вибираємо собі місце в чагарнику, над вузенькою стежкою, порослою травою, і тут залягаємо. Ліс і тут пустельний: ні пташок, ні зайців, майже нічого живого не чути, не те, що в наших лісах. Так ніби все повтікало при наближенні фронту.
На землю швидко спадає непроглядна темрява. Потім знімається вітер, і ліс морем шумить над головою, хвилями котить з кінця в кінець, розгойдує верховіття. Під цей шум можна підійти до вартового впритул, і він не почує. Оглядаємось навколо, вдивляємося в темряву. Але що тут побачиш, коли стежка за кілька метрів зникає в мороці! Іноді здається, що ніби хтось іде до нас лісом, ломить перед собою гілля, суне навмання. То здається, що хтось стиха підкрадається, щоб нечутно пронизати наші тіла багнетом. Проте ми знаємо, що нічого немає і не може бути, хіба тільки хтось із командування може прийти і перевірити нашу варту. Щоб не дрімалося, прихиляємось один до одного і говоримо на вухо всяку всячину.
Раптовий тріск поблизу, по другий бік стежечки, полонить нашу увагу. Хапаємось міцніше за гвинтівки і помічаємо, як за три-чотири метри від нас з'являється темна фігура якоїсь тварини. А, може, це людина? — виринає думка. І я витягаю голову вперед, хочу розпізнати. Ні, це якась тварина. Вона наблизилась і зупинилася в нерішучості: мабуть, ловить нюхом нашу присутність. Стріляти на звірину вартовому не можна. Ловити теж немає змоги. Тим часом звір обертається задом до нас і знову стоїть на місці, нюхаючи землю. Тоді я нечутно простягаю крізь листя гвинтівку і багнетом легенько штовхаю його в стегно. Він, мов від укусу, підскакує з несподіванки, кидається вбік, тріщить сушняком, ламає тонкі гіллячки, що перетнули йому дорогу-
— Що воно за нечиста сила! — питає мене мій сусід, — чи не дикий кабан?
— Ні, — кажу я, — мабуть, борсук.
Дощ потроху вщухає, але шинелі на плечах промокли вже наскрізь. Коли розвиднілось, повертаємось назад. Поснідавши, я лягаю під машиною спати. Але не проспав я й години, як чую голос сержанта, який, брудно лаючись, штовхає мене ногою:
— Каково чорта завалілся?! Думаєш, за тєбя друґіє будут работать?!
Швидко схоплююсь і довідуюся, що вирішили здійснити мою вчорашню ідею: збудувати над машиною будку від дощу. Я не нагадую, що я щойно повернувся з дозору: сержант — брутальна людина, на яку ні слова, ні аргументи рядового не діють.
Але збудованою будкою не пощастило довго користуватись: за два дні ми рушили далі, в бік фронту. Була ніч, коли ми, з'їхавши на шосе, рушили на жидівське, як казали, місто Дорогобуш.
Знову відбившись від своїх, ми вранці кілька годин відшукували місце розташування наших частин. Лише надвечір знайшли їх у сосновому лісі за яром, поблизу невеличкого села, що розкинулось на схилі.
Завівши машини під сосни, скидаємо всі свої речі на землю, наносимо сіна, лягаємо спати. Це було вже за ЗО кілометрів від фронту. В тихі дні було чути гуркіт гармат і частіше пролітали німецькі літаки, вивчаючи місцевість і стежачи за рухом військ на шляху.
Тут ми довідалися, що сюди вже раз проривались німці, і кожен з нас при нагоді розпитував селян, як вони до них ставились, що робили, коли прийшли, які були бої, чи брали в полон. Було видно, що майже всім воювати ніяк не хотілось. Кожен мріяв про щасливий полон. Одного разу, розвантажуючи машину з бензиною, червоноармієць відбив собі до половини два пальці на правій руці. Почувши про це, всі заздрили, що його відпустять додому. Проте командири сказали, що його справу ще розглядатиме польовий суд.
Якось уранці пішла чутка, що нас сьогодні розподілятимуть між окремими дивізіями і відсилатимуть на фронт. Чутка справдилася скоро. Опівдні нас зібрали і повідомили про це офіційно. Прибулий з передової лейтенант, після короткого слова командира батальйону, звернувся до нас з промовою, зазначивши, що ми зараз вирушаємо на передову лінію. Серце в кожного стиснулось, але ніхто про це не говорив. Ніби на прощання, закололи свиню і повідомили, що сьогодні буде добрий обід. Але пообідати нам не пощастило. Крупи, як виявилося, стояли десь коло бензини, і тому зварена страва була забракована. Всі дуже домагалися одержати нехай і таку страву, але відмова була категорична.
БЛИЖЧЕ ДО ФРОНТУ
Взяши виділену групу зв'язківців — щось до 125 людей, лейтенант повів нас за собою. Він легко йшов попереду, тримаючи в правій руці пляншет, а на лівій руці — плащ. Шлях спершу ішов просто на захід, потім повертав ліворуч і простягався вздовж фронту.
Це було 14 серпня 1941 року. Стояла спека, тому ця подорож з повною "викладкою" та ще з додатком торбин з речами давала себе взнаки. Всі швидко стомлювались, відставали; тільки густі, дуже високі ліси, що часто траплялись по дорозі, трохи рятували нас від спеки. Дехто потроху відставав, і хоч лейтенант весь час погукував і погрожував, двоє з нас десь відстали зовсім і загубились.
Ми збиралися спочити, коли перед нами, серед лісу відкрилась похмура картина. Це було попелище від постою якоїсь військової частини. Чорні залізні рами від ладункових скринь, від вантажних машин, розбиті зенітки і рештки спаленого спорядження, що загинуло від бомбардування.
Ми хотіли сісти тут спочити, але наш провідник не дозволив, повівши нас далі в долину, по якій звивалась вузенька річечка. Тут ми повмивались і сіли поїсти. Уже виразніше чути було бухкання гармат, частіше пролітали літаки; інколи коло дороги ми зустрічали розбиті гармати, бачили закинуті в жито крицеві шоломи. Назустріч або вперед до фронту пробігали зрідка машини або посувався якийсь обоз.