— Добре, якщо замінять розстріл на десять років каторжних робіт, — сказав знову перший, — але тоді пошлють на передові лінії у штрафні батальйони, а кару відбудете по закінченні війни. Однак витримати ті роки рідко кому щастить, — додав він.
Я не відповідав, бо напружено думав про ту злог щасну гвинтівку. То мені здавалося, що я лишив їі в машині, то пригадувалося, що я тримав її в руках, коли пролазив попід вагонами; а потім, поправляю-чи шинелю, поставив її коло вагона і, мабуть, там забув.
Тим часом, проїхавши околицями міста, ми виїхали на шосе, що вело до фронту. Від моїх здогадів відірвало мене незвичайне видовище. Ліворуч, довгим, безладним, уриваним ланцюгом ішли військові. Незабаром увага всіх прикипіла до цих людей. Вони мали якийсь дивний вигляд, дехто був навіть босий і без шинелі. Зброя теж була не в усіх. Коли наша машина на мить зупинилась, ми позлазили і заговорили з зустрічними. Вони нехотя, якось остерігаючись, розповіли, що їхні частини були розбиті у вершині Дніпра, а тепер вони пройшли майже сто кілометрів, прямуючи до Вязьми на формування.
— Значить, справи погані, — сказав мій земляк, сівши поруч в авті.
Проїхавши кілометрів сорок, ми повернули ліворуч у ліс і через деякий час опинились на квадратовій галявині, де вже було чимало машин з іншої сотні нашого батальйону зв'язку. Але, не зважаючи на мої пильні розшуки, своєї частини я ніяк не міг знайти. Одні казали, що вона десь тут, далі в лісі, другі доводили, що вона десь затрималась у дорозі.
Лише тоді, коли почало смеркати, я довідався, що наша частина зупинилась кілометрів за два, за хутірцем, у порослому лісом яру. Мандрую туди. Товариші відразу повідомляють мене, що моя гвинтівка є, була в машині. А командир чоти, гостроносий лейтенант Свірідов (його називали "канцелярська криса") негайно почав обсипати мене образами і погрозами віддати до польового суду.
В ЛІСАХ ПІД ВЯЗЬМОЮ
Якийсь тиждень живемо, забравшися з машинами у високий бур'ян і молоду вільху. Щоденно, по черзі вартуємо вдень і вночі в усіх кінцях нашого табору. Над нами раз-у-раз пролітають літаки, особливо німецькі, але наказано не стріляти, навпаки, маємо маскуватись від усіх літаків.
Одного разу вартові затримали двох чоловіків, яких випустили німці з мєнської тюрми. Сиділи вони там за спізнення на роботу. На дорогу німці дали їм сиру, хліба тощо. Цей сир дав підставу до підозри та обвинувачення в шпигунстві і, кінець-кін-цем, до арешту. їх повели до штабу дивізії.
Так минав кінець липня в лісах на захід ЕІД Вязьми. Майже щодня посилали вантажну машину до міста по продукти. Якось довелось і мені поїхати разом з іншими по харчі. Вирвавшися з вузеньких лісових доріжок, ми опинились на шосе. Сонце пекло, але швидкий рух машини давав прохолоду. Вже ми доїхали до передмістя, як на небі з'явилися чотири німецькі бомбардувальники. Зенітки і зенітні кулемети зняли велику стрілянину. Ми зупинились на переїзді поблизу Вязьми і почали стежити. Видно було, як поблизу літаків зависали в повітрі клубочки диму; але бомбардувальники ніби не відчували їх. Зробивши поворот над Вязьмою, один з них відокремився і полетів трохи праворуч. Інші три почали з кулеметів обстрілювати машини на шляху, в тому числі й нас. Та ледве ми розсипались під дерева-
ми, що рядочками росли вздовж залізниці, як раптом розітнувся страшний вибух. Одночасно гігантська кругла хмара вогню й диму піднялася під одним з літаків. Вслід за цим почалися поодинокі і гуртові, безладні вибухи.
— Певно, в арсенал попали, — сказав один зв'язківець.
Коли літаки полетіли геть, ми сіли в машину і поїхали назад, не діставши нічого; але грім вибухів ще довго не замовкав. Пізніше ми довідалися, що бомби попадали на станцію, де стояло кілька цистерн з бензиною, ешельони з гарматнями тощо. Там же, як розповідали, стояв ешельон з дівчатами, привезеними з-під Калуги на копання ровів, шанців та на спорудження укріплень. Майже всі вони загинули від тих вибухів.
Наші дні минали в копанні шанців, відвідуванні політгодин, розповіданні небилиць і стоянні на варті.
* * *
Стоїш годинами, вдень або вночі, десь у хащах чагарнику або на узліссі, перед майже стиглими ланами жита та пшениці. Слухаєш перепелів, далеке гавкання собак, шепіт колосків, шум лісу. Дивишся на німий місяць серед просторого неба, згадуєш рідних, знайомих, і мимоволі, самі складаються рядки:
Коли сонця ясне коло
Ляже спать в обійми хмарки,
Згадую свою я школу
І далекий, рідний Харків.
А навкруг щоразу тихше, Ані шепоту, ні сміху, Навіть вітер не колише Наді мною віття вільхи.
Лиш, де згас останній промінь, У вечірньому тумані Чути дальній фронту гомін — То гармат важке згдхання.
Ось і я стою "в дозорі" На безлюдному узліссі, Раптом чути шум моторів — Літаки ген пронеслися.
Пролетіли буревієм, Мов раптова хуртовина... Щоби смерть між тих посіять, Хто з життя зробив руїну.
Побувши з тиждень на цьому місці, ми несподівано, якраз проти ночі вирушаємо, — але не вперед, до фронту, а назад, в інший ліс.
По дорозі хтось розповідає про те, що вже видано наказ селянам, що вони, в разі відступу, мусять спалити весь урожай. їдемо через якесь село, але ночуємо в лісі. "Плащ-палаток" немає, ковдер теж не видавали, тож лягаємо просто під кущами на вогку від дощу траву, піднімаємо коміри шинель. Вночі робиться холодно й вітряно. Коли почало сі-ріти, їдемо далі. Часто блудимо, відбиваємося від решти наших сотень, довго мандруємо лісовими дорогами, завертаємо іноді назад і, нарешті, знаходимо потрібне місце. Загнавши машини знову в обійми густого вільшаника, виставляємо варту, а вранці починаємо знову копати шанці, будувати землянки.
Ввечорі комісар сказав, що вчора, після нашого від'їзду на місце нашого постою був наліт. Чи так це було, ми перевірити не могли.
Ми почали жити на новому місці. Тут ліс був на рівному, дерева високі, в лісі чудові галявини, укриті травою і квітами. Кілька ночей вартую коло лісової дороги над однією з таких галявин. Щовечора бачу, як летять бомбити Москву німецькі літаки. Вони летять що дві-три хвилини, то зліва, то справа, то над самою головою; по одному, по два. Починаю рахувати. Налічую щовечора то дев'ятнадцять, то двадцять три, то двадцять сім. / це тільки наді Ліною, — думаю я, — а скільки їх усіх перелетить за вечір? За годину-дві знову бачу, як ті літаки повертаються назад.