Після полудня наш ешельон зупинився на одній із станцій Москви. Поруч нас стояли ще два, що прибули з Харкова. А далі з обох боків піднімалися споруди великих виробництв, гомоніла чужа, холодна Москва.
На зміну недавній мряці прийшов соняшний, тихий день. Користуючись зупинкою на шляху в невідоме майбутнє, дехто писав додому листи і листівки, датуючи їх 21 липня 1941 року. Був рівно місяць, як почалась війна.
З нашого вагона лунав сміх і регіт. Розважав Королько. Розповідаючи, він був зовні серйозний і сміявся самими очима. Зате серед слухачів раз-у-раз, після коротких павз, вибухав гучний регіт. Проте ці веселощі з від'їздом на фронт мали місце щораз рідше. Всіх тривожило прийдешнє.
ПЕРШІ БОМБАРДУВАННЯ МОСКВИ
Повечерявши, червоноармійці товпились коло вагонів, гуляли вздовж ешельонів. Та ледве сонце сховалося за обрій, як раптовий стогін сирени оголосив тривогу.
— По вагонах! — почулась команда. Проте ніхто не думав про щось серйозне. В далині над містом повисли тим часом якісь фігури аеростатів, що, мабуть, тримали в повітрі загороду. Трохи згодом, з припливом сутінків, з'явились гігантські віяла прожекторів, що, повзаючи по вузькій поволоці невеличкої хмарки, шукали ворожих літаків. Майже разом з цим полетіли догори разки трасівних куль, ракет, ударили зенітки.
Ми стежили за всім, що діялось навколо. Придивлялись до роботи прожекторів, але мало кому пощастило помітити в повітрі присутність якихось літаків.
— А, може, це маневри, — сказав хтось із зв'язківців, але з нього почали сміятись. Важкі вибухи і далекі пожежі заперечували будь-які сумніви.
За якусь годину-півтори все це скінчилось. Лише в уяві довго ще мерехтів дивовижний фоєрверк. Вранці газети і радіо повідомили про наліт. Але по вагонах ходило безліч чуток і пліток, коментуючи недавні події значно детальніше.
День минув швидко в розмовах про вчорашню тривогу, у спогадах, в анекдотах. І знову встало перед усіма на повен зріст питання: куди нас повезуть — на північ чи на смоленський напрям? Більшість вважала за небезпечніше потрапити на другий, де точились найзапекліші бої.
Наближення вечора на цей раз викликало загальне очікування. Чи й сьогодні буде? — цікавило кожного.
Справді, події не забарились. Після заходу сонця знову заголосили сирени, а через якийсь час піднялися вгору десятки прожекторних променів, полетіли черги вогняних куль і гарматнів. Особливо багато їх простувало до невеличких хмарок, що ніби навмисно залишилася над містом.
Великі ракети, що зависали раптом то тут, то там, вражали своєю яскравістю. Це були так звані парашутні ракети; ми їх бачили вперше. Очі черво-ноармійців тяглися до відчинених дверей та до двох вікон на протилежному боці вантажного вагона.
Ще трохи часу — і важкі вибухи почали стрясати землею, а червоні заграви пожеж одна по одній заколихалися в кількох місцях. Цього разу ми вже побачили, як, освітлені прожекторами, промайнули вгорі літаки.
Ось позад нас на велике виробництво, освітлене сяйвом ракет, полетіли бомби. Вибух за вибухом гриміли в повітрі. Вогонь, що спалахнув, викликав згодом нові вибухи в середині споруд. Нерви в усіх напружились; до того ж небезпеку посилювало сусідство п'ятьох зеніток, що стояли на піскуватому пустирі і безнастанно стріляли. Але раптом пролетів, літак, і ніби якісь вогняні горобці застрибали на даху будови, що була з другого боку. Почалось бомбардування об'єкту, що був зовсім близько. Треба було щось діяти; але ніхто не давав команди. Дехто кинувся бігти до паркана, щоб перележати під ним.
Але їм заборонили. Тим часом над нами почав кружляти літак, і збоку повисла ракета.
— А що, хлопці, може, це маневри? — порушивши мовчанку, озвався раптом Королько, що струнко стояв з торбиною за плечима. Але на нього писнули інші, ніби боячися, що його слова почують з літака. Раптовий свист бомби ніби притиснув усіх. Почувши швидке наближення пекельного ладунку, частина людей пригиналася з якимось важким стогоном, тримаючи в руках торбинки чи валізки. Ще мить — і кілька бомб припинили дію сусідніх зеніток.
Аж ось запалювальна бомба впала поруч, коло вагона і зашипіла в піску. Досвідчені червоноармій-ці відразу вискочили і засипали її піском. Але не без курйозу обійшлося в одному з задніх вагонів. Там, як розповідали, були майбутні керівники воєнтор-гів, фахівці, яких мали використати в організації заготівель і постачання після плянованого вступу на німецьку територію. Паніка серед них зчинилася значно більша: вони то вискакували й лізли під вагон, то знову дерлися в середину, піднімаючи страшний лемент. Один із них так стрибнув із вагона, що зламав собі ногу і підняв ще більший вереск. Всі думали, що там були поранені бомбами.
Щоб уникнути небезпеки, командування вирішило вивести наш ешельон за місто. Але машиніст так налякався, що заліз під паротяг і, вхопившися за колесо обома руками, не хотів вилазити. Лише силою зброї його змусили виконати наказ.
За півгодини ми вже стояли за містом, на краю стрімкого косогору, звідки було видно всю Москву. З полум'я багатьох пожеж деколи виглядали верхи високих димарів. Налети й бомбардування тривали далі, а протилетунська зброя затихала дедалі більше.
Виставлена з обох боків ешельону посилена варта нікого близько не підпускала. Проте, стоячи на варті, довелося зустріти червоноармійців, що побували вже в боях десь під Львовом. їх частини були розбиті, і вони простували кудись за Москву на формування, їх відразу обступили цікаві й особливо уважно розпитували, як ставляться німці до полонених.
Бомбардування закінчилось тільки десь о першій годині ночі.
Коли надворі цілком розвиднілось, ми рушили назад, на попереднє місце. По дорозі ми бачили з вагона розбиті чи спалені стіни великих виробництв, Якась випадкова бомба влучила в невеличкий будинок телеграфної станції, що була коло самого перону. Поштова скринька, куди ми вчора кидали листи, лежала осторонь, коло огорожі, а начальник станції і дві телефоністки були забиті. А ще вчора наші жартували з ними, прогулюючись коло їхньої установи!
— Оце вам, хлопці, вже війна, — сказав морзист Тарасенко, що підійшов разом з писарем. Але писар Королько відразу заспокоїв його: