Говорячи про своє завдання Наполєон казав: "Незнана сила жене мене до якоїсь невідомої мети. Доки вона не осягнута, я лишуся незахитальним і нетикальним. Але як тільки я вже не буду їй потрібний, вистане муха, аби перекинути мене." Се можна сказати і про Лєніна. Поки жили і активно виступали сили старої царсько-дворянської аристократії, поки роздиралася на части імперія царів, кремлівський паралітик жив і робив своє. Коли ся небезпека на разі минула, — природа не хотіла його навіть напівбожевільного лишити при життю.
В своїй інтересній книзі про папу, вже згаданий мною католицький письменник каже: "Давно зауважено, що революції зачинаються звичайно розсудними людьми, а кінчаться божевільними". Лєнін не хотів уступити сей "кінець" іншому, і тому на своїй власній особі мусів довести правдивість згаданого щойно правила.
Прокляттям нашої історії є те, що ми не могли сьому збірникові невгасимого фанатизму, неугнутої енергії і чисто понтифікального почуття власної непомильности — не могли протиставити нічого рівновартного. Але все ж історія занотує колись у своїх анналах, що коли Лєнін умер у Москві, то могилою лєнінізму була Україна.