"Як швидко, — подумала Нуся. — Я лише сімдесят сім слонів нарахувала, а вже…"
Далі Нуся подумати не встигла, бо враз на підвіконня нечутно опустилися й сіли два великих птахи. І знову з’явився місячний зайчик Олелько.
— Не бійся, — сказав Олелько. — Це наші друзі. Знайомся — сова Софія Павлівна і пугач Ух Степанович. Вони перенесуть тебе у Країну Місячних Зайчиків.
— Д-дуже приємно, — тремтливим голосом сказала Нуся, глянувши на величезні пазуристі лапи й могутні гачкуваті дзьоби Софії Павлівни та Уха Степановича.
— Тільки треба було б для зручності якесь сідало для дівчинки пристосувати, — мовила Софія Павлівна, повівши банькатими очима.
— А ми знімемо онде гойдалку з дерева, — витріщив такі ж самі банькаті жовті очі Ух Степанович.
— Правильно! — сказав Олелько. — Вдягайся, Нусю! Дівчинка швиденько скинула нічну сорочечку і натягла шорти й маєчку. А також узула кеди.
Тим часом сова й пугач вже одв’язали з дерева гойдалку.
Нуся вилізла через вікно в сад. Сіла на гойдалку. Софія Павлівна та Ух Степанович з двох боків схопили мотузки лапами і знялися в небо.
У Нусі залоскотало в животі. Вона любила гойдатися. Але так високо гойдалка не підносилася ще ніколи.
Вони летіли в зоряному небі над лісами, річками, долинами, над містами і селами. Внизу привітно мерехтіли вогні вокзалів, електростанцій, заводів, що працюють цілодобово. Он по залізниці рухається поїзд, наче іграшковий, а онде по шосе повзуть маленькі, теж наче іграшкові машини. Згори здається, що вони ледве пересуваються, а насправді ж вони мчать як скажені.
Місячний зайчик Олелько сидів у Нусі на колінах.
— Наші вже повертаються, — сказав він. — Порозносили сни й повертаються.
— Де? — не бачачи нічого, спитала Нуся.
— А ти й не побачиш, — відповів Олелько. — Вони повертаються зі швидкістю світла. Людське око не в змозі цього побачити… А онде вже й гора Селенга.
Розділ III
Країна Місячних Зайчиків
Нуся побачила Країну Місячних Зайчиків усю одразу з висоти пташиного польоту (у буквальному розумінні цих слів).
Залита місячним сяйвом надхмарна вершина гори Селенги являла собою казкове розмаїття прекрасних нічних квітів. Ви, мабуть, знаєте, що є квіти денні, які розквітають удень при сонці, а на ніч стуляють свої пелюстки. А є квіти нічні, які, навпаки, розквітають уночі, а вдень закриваються. Одна з найпоширеніших нічних квіток — це матіола, або, як її ще називають, нічна фіалка. Ви її добре знаєте, від її духмяних пахощів увечері у вас завжди, я певен, радісно перехоплювало подих.
Місячні зайчики, як і сонячні, мешкали у квіткових будиночках, тільки будиночки ті були, як ви розумієте, з нічних квітів.
Посеред країни височів чудовий срібний палац. Коли Нуся спитала Олелька, що це таке, він пояснив, що то Палац Несподіваних Радощів. Місячні зайчики вважають, що найбільша радість з усіх радостей — це радість несподівана, та, якої не чекав, а вона прийшла. Несподівано, раптово, неждано-негадано. І кожен місячний зайчик намагається принести комусь із дітей саме несподівану радість. Або уві сні. Або підказавши через сон батькам чи комусь із дорослих якусь ідею. Щоб прокинулась уранці дитина, а на стільці коло ліжка лежить якийсь подарунок — шоколадка, іграшка, квиток у цирк абощо.
Той місячний зайчик, якому це вдається, наступного дня вшановується привселюдно, а точніше привсезайчиково у Палаці Несподіваних Радощів. І те, що він зробив, записується у Срібну Книгу і навічно потрапляє до Виставки Несподіваних Радощів, щоб молоді місячні зайчики дивилися і вчилися, що і як треба робити.
На площі біля Палацу Несподіваних Радощів збираються місячні зайчики й тоді, коли треба вирішити якесь важливе державне питання, що стосується всієї Країни Місячних Зайчиків. Відбувається так звана Велика Місячна Рада.
От і зараз Олелько кудись на хвилинку зник, залишивши Нусю серед порожньої площі біля Палацу. І враз звідусюди туди почали збігатися місячні зайчики. І незабаром уся площа була вже заповнена.
Олелько вискочив на балкон Палацу і звернувся до присутніх:
— Дорогі зайчики-братики! Подивіться на цю дівчинку і скажіть, хто з вас приносив їй учора вночі сон. Це дуже важливо.
Нуся завмерла.
Але площа мовчала. Ніхто не зголосився.
— Чи всі зайчики-братики тут? — спитав Олелько.
— Всі! — вигукнула площа.
— Гм! Дивно! — хмикнув Олелько і повернувся до Нусі. — То ж не був кошмар?
— Ні. Нормальний сон. Я не боялася, — сказала Нуся.
І раптом здаля, з краю площі, почувся тоненький голосок:
— Ой! Не всі! Не всі! Немає братика Сяйвика.
— А де ж він? — спитав Олелько. Ніхто цього не знав.
Братик Сяйвик не повернувся в Країну. Хоча давно мав повернутися. Усі стривожилися.
— Оголошується всесвітній розшук! — вигукнув Олелько. І вмить площа спорожніла. Місячні зайчики розбіглися шукати свого несподівано зниклого побратима.
— І ми з тобою будемо шукати Сяйвика, — сказав Нусі Олелько. — Це він приносив тобі той сон. Тепер уже немає сумніву. І твій сон, і зникнення Сяйвика, я думаю, пов’язані між собою.
— Яким чином? — здивувалася Нуся.
— Я думаю, що перервався твій сон не сам по собі. Перервав його хтось із команди пана Морока.
— Нащо?
— Бо той дідок мав сказати щось таке, чого розголошувати, на думку пана Морока, не можна було. А братик Сяйвик, який приніс тобі сон, теж став для пана Морока небезпечний, бо міг знати, що було у сні.
— Вони його вбили? — жахнулася Нуся.
— Ні. Місячні зайчики, як і сонячні, незнищенні, безсмертні. Але захопити у полон і тримати в неволі їх можуть.
— Що ж робити?
— Треба шукати.
— А де?
— Поки що не знаю.
І тут у розмову втрутилася сова Софія Павлівна, яка досі мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, сидячи разом із пугачем Ухом Степановичем на зубчастій стіні палацу.
— Нещодавно нічні кошмари заснували свою країну — Страхолюндію. Туди й могли вони затягти Сяйвика, — сказала сова. — Там такі підземні лабіринти з усякими жахами, що й описати неможливо.
— А де це? — спитав Олелько.
— У Вражому Лісі за Чорним Озером. Як не боїшся, можна було б там пошукати.
— Як ти? — обернувся Олелько до Нусі.
Нуся, хоч і була дівчинка, проте не з боязких.