— А пам’ять?
— Пам’ять буде стерта. Натомість закарбується нове фахове знання.
— То це будуть зовсім інші істоти? Без тих індивідуальних особливостей…
— Звичайно. Але вам, Софі, це не загрожує, ваш інтелект не потребує корекції. Ви настільки олюдни-лись, що…
— Мені їх жаль, і Уїлфула, і всіх…
— Іншої альтернативи нема. — У голосі Керманича почулися суворі нотки. — Інакше ми не досягнемо мети. Зрозумійте це, Софі, і сприйміть як необхідність. Тільки за цієї умови ви впораєтесь із своїми обов’язками.
— Я?
— Так. Ми — знову в анабіоз, а ви лишаєтесь на своєму посту. Вас ознайомлять з усіма програмами Лабораторії № 1, і, на випадок нових аномалій, упораєтесь самі. Зрозуміло?
Софі в замішанні опустила очі.
— І ви довіряєтесь мені? Керманич поглянув на неї пильніше:
— А чому б не довіритись? Ви заслужили цілковите довір’я.
Софі помовчала, потім тихо сказала:
— Мені їх шкода… В цьому немає ніякої логіки, але… Пропустіть і мене через Лабораторію. Бо те по-чуття… Я піду з Уїлфулом…
Керманич зітхнув. Ніяк не вдається створити ідеальних біороботів. Гадав, що Софі стане взірцем, а виходить — і в неї аномалія.
— Ну, що ж… Тоді з вас і почнемо. — Він торкнувся кнопки, і в стіні зачорнів отвір. — Ідіть, Софі!
Старша операторка ледь помітно здригнулась і покрокувала до тієї пащі.
— Прощай, Софі… — прошепотів Керманич.