— О! О! — махнула навідлів рукою. — Вже не годна. Присяй-Богу, не годна.
Не такої я, бувало, з паничом іуляю. Не такої. 1 догулялася до жидівської помийниці, до дідівської торби. Ото-сь мені, мій паничику ясний, ладне віно справив, ото-сь мене опорідив достатно. Що пліт — то хата, що сьмітє — то палата!.. Ов-ва! Велике діло!
Або ж то не все одно, де вмерти, коби вмерти. Раз бабі смерть!
Правда, мій соколе ясний?
Присунулася до жовніра і щирила до него свої щербаті зуби.
— Тьфу! — сплюнув Іван і відсунувся від неї.
— Не плюй, синоньку, не плюй. Якби-сь був мене молодою видів, то не сунув би-сь ся від мене, лиш до мене. Не з такими я собі починала, не з такими. Панич Казьо то був такий, як принц, або той пан у Львові, де я перший раз за мамку служила. Як згадаю, то хот-єм яка стара, а щось мною підносить. Стережіться хлопці, бо баба не жартує! Хе-хе-хе...
— Ов, мамуню! — відозвався капрал, — та бо ви на старість дурієте, щдпили-сьте собі та таке говорите, що слухати гидко. Знаєте що? Найліпше, ідіть собі спати.
— Так, так, — підхопила жидівка. — Ідіть собі спати. Панове вояки кажуть, щоби-сь те йшли спати.
Баба повела червоними очима по хаті, а потім вп'ялила їх у воздух перед себе і жалісно спитала:
— А де ж я піду спати?
Ніхто їй не відповів. Чекала хвилю, а потім хильцем-хильцем, так, як увійшла, — вийшла.
Обвіяв єї вітер, і обстудив мороз.
Пустилася до міста, але зробила кілька кроків і вернула. В місті всі спали. Хотіла йти на цвинтар, до трупарні, але щось собі погадала і не пішла. Сіла на лавці під корчмою і сиділа.
З неба летів дрібосенький сніг, як платки вишневого цвіту. Летів тихо і стелив дорогу. На вікнах мороз малював срібні квіти. Деколи зривався вітер і пустував. То за хустку термосив бабу, то за подерту спідницю. А як видів, що вона засипає, то брав і теліпав вивіскою. А тим часом мороз закрадався тихо, прошибав скіру і добирався до костей. Баба дзвонила зубами. Зразу випита горівка ніби єї гріла і додавала охоти, а потім горівка перемінююся в студену воду і розливалася зимном по жилах.
Скулилася і скорчилася вдвоє, взяла ноги під себе, а голову всунула в тулів. Лиш очі лишилися наверха. Дивилися на білу дорогу і, як ті голуби, летіли по ній далеко і далеко, аж до рідного села, аж до батьківської хати.
Повіяло на неї запахом вишневих садів і теплом літнього полудня. А тут так зимно. А тут вітер зриваєся чимраз дужчий і вже не гойдає, а термосить і теліпає вивіскою на корчмі — трас-трас-трас.
Оглянулася і мало не крикнула з дива.
На вивісці стояв він, панич Казьо. Таке лице рум'яне, повне, такі чорні вуса. Показував червоні, точені коралі і всміхався солодко, аж очі жмурив. А потім вхопив бабу і почав тулити до себе. Зробилося бабі тепло. Дуже тепло... Сидить собі она над колискою і гойдає панську дитину. А-а-а-а-а! А єї хробачок мізерний, а єї сиротятко бідне в зимній хаті ніжками з голоду стягає. А не кричить, ні! Нехай стягає, нехай кричить, що вона єму порадить. Жити мусить. Та чого воно від неї хоче. Дрібоче тими ногами худими, таке страшне і синє, та обіймає єї за шию... Йди геть, йди геть, вона часу не має. Жидівка кличе, щоби жидів'ята заколисати та до гостей іти. Гостей найшла ціла корчма. Буде забава, ой буде забава... Вхоплять чорноброву Мариську, і піде корчма догори ногами... Змучилася Мариська, ой змучилася Мариська. Сили за грейцар не має, рукою не кине!.. Беруть Мариську і виносять з корчми... Хто? Чорти... Гу-у! Чорти!..
Христе, Сусе, Боже, рятуй єї бідну, она не винна...
Зступили ангели з неба, взяли єї за руку, ведуть... А там так ясно, ясно, ясно.
Випровадила жидівка вояків і посвітила, поки не вийшли на дорогу. А потім пішла подивитися за хату, чи не сидить пиячка на лаві.
З криком вернула до корчми. Пиячка замерзла. Задеревіла... Збудилися жиди і зробили раду. Буде клопіт, буде біда. Прийде поліцай, поведе до магістрату, будуть писати протоколи.
А потім присудять, щоби вони бабу поховали, бо у них колись служила і під їх хатою вмерла. Яка біда, який клопіт, який кошт!
І коли вітер втих* а місяць виплив з-поза хмари, то видно було, як двоє людей несло щось важкого з лавки під корчмою геть за дорогу, в рів.
Краків, 1901