і Якби жили в селі, а то забрались на яри, в Костен-ський... Мабуть обійдемось'
До заходу, за гору падало сонце. Сутінки прозорі в чорніли, а далі полум'ям зітлілим згасала прозора мовчанка...
Сиріше розносився дух глини. Становилось мокро у печерях.
— Ну, досить копати! На завтра буде що витягати!
Вилізли вдруге. Замісць сонця їх зустріла зоря к жовторожевою пеленою... ^
Витерли обличчя об сорочки. Каленик начепив і куцину, а Хведір журьу. Зверху в'їлись широкі кінці 5 копаниць...
Пішли...
Зірки не блимали, бо було ще рано...
Йшли обидва стежкою, через ліс. Вона вимилилась к, водою і схожа була на кручу. Занесена пісками, вкрита ї щебнями, крутилась по-між кущами і показувала [ ' иноді товсті коріння дубів.
Хведір побіг, зареготався. З гори понесло хутко униз, за ліс.
Каленик плюнув, сказав:
— Диви, який веселий, а дома жінку мабуть бити буде!
Каленик повагом, великими чобітьми обминав говсте коріння, вимите дощами.. Поводив рудою бородою. Нарешті зійшов з гори.
— Чого ти так черепашиш? — крикнув Хведір і його голос був життєрадісний, повний весняного гаму, лунав у співах вечора.
Каленик подивився на чоботи, вони почорніли, руді латки поховались.
— Диви, роса впала!
— Справді.
Зраднішав Каленик, сіпав ногами, бо він ходив так: сіпне, поставить ступню, відпочине з мент, тоді знову сіпне. В очах у обох глина сіра розтавала, а радість, немов облита росою — заблискувалась полум'ям.
Перед очима, на південь, захилила обрій гора, одрубом пішла од річки і вкрита лісами де-не-де піскуватилась.
Там на горі яранське кладовище. Волохаті хрести, а посередині бересток. Давнє кладовище, схоже на старого облізлого ведмедя... Розчепирив свої лапи ведьмідь, вигнув спину хмарами .. Стоногий ведьмідь!
За горою, мабуть, села і люди. А ближче луки обгорнулись зеленою рядниною, щоб не змерзнути.
Замотрошився деркач: дрр-дрр.
Вечірні смутки жовтою пеленою закрасу-вали левади. Левади, і ще левади... Плуг не проходив, не тріщав перієм. Цілиною співає під ногами придавлений перій, високий, пручкий, як дівочі груди...
А деркач свою думку тягне, забувається.
Здалося Каленику, що рвуться об леміш, об чересло нитки перія.
...Здалося й розмріялося.
На левади впала пороша рос...
...Перейшли через дорогу; починався Костенський ліс, а там, за ним яри.
Хатки попритулялись на скелях, над проваллями...
— Ти мені позич картоплі, а то Катерина мене з'їсть,—обізвався Каленик до Хведора.
— Гаразд, пришли кого-небудь. Прощавай, завтра раненько щоб там був!
— Добре!
Соковитий вечірній зір луків розтягався... Порвався, пропав. Волохаті руки дубів вились по стежці.
Через дерево загавкав собака.
Назустріч вибіг хлопчик, зовсім маленький ще, почепився на руку боязко.
— Тату, тату! Хліб є?
— Сьогодні картоплю будемо їсти, завтра хліб.— А сам одвів очі кудись на город, став. До хлопчика промовив:
— Івасю, йди в хату!
Одійшов Івась, сів недалеко на пеньку.
— А вчора хліб мати дістали! — всміхнувся він.
Каленик зняв копаницю, обіперся. Жінка вийшла з хати.
— Борошна приніс?
Він мовчав, а Катерина не вгомонялась. Потім раптом крикнула:
— Наробив дітей! Годуй!
Розгорілась кров, здвигнулась рука од копаниці, а сам слабо сказав:
— Катерино! Не був ніколи... Не знаєш мене чи що? На картоплі посидимо. Побіжи до Хведора; обіцяв дати!
Жінка заспокоїлась.
— А завтра буде?
— Завтра витягнемо глину, тоді й борошно буде! Скинув біля присінків мотузок, взяв на руки Івася. Хведір жив насупроти і жінка хутко повернулась,
у пелені несла картоплю...
Яри поринали в завісі синього серпанку.
Каленик дивився на горщик, облизаний жовтим зубастим язиком. Випустив з рук Івася.
Хата кострубато похилилась; погнила і мовчазно насунула бовдур високий, товстий. Маленькі вікна задивлялись на багаття.
— Ну, йди!—жінка нетерпляче покликала їсти. Каленик сів, повеселішав.
— Катрусю, не журись. Завтра буде борошно!
А маленька дитина, менша за Івася, підняла руки.
— Е, е!
Всміхнувся Каленик.
ЗО
— А знають, що таке хліб... Немає землі, дитинко [ а то-б не журились. Хто хліборобив, тому дали,
а таким як я,—дулю... А втім не подохнемо.
Забрязкотіли миски. Івась почепився на шию батькові і сховався з ним у хаті.
Запустіло в подвір'ї...
На ярах парких висвічувались хатки—там спали, .чекаючи завтрішнього, голодного дня... Через кручу, ' на другім кінці, виглядала Хведорова хата. Мертво.
Багаття загасло й огонь не грається на мокрому ^-тумані. З річки продирається потоками теплий пар.
Молодіє ніч. А небо затяглося хмарами, насупило брови. Стереже однобарвну хмару. Кладовище стоїть — осторонь, просунуло в пазуху хмар волохаті руки.
Стома...
Раптом пронісся загартований вітер і повідомляли І дуби один одного.
...Враз наповнились синім сяйвом ярки, засвітилось подвір'я.
Блиснуло і вмент золота гадюка зарилася у хмари.
А в підгір'ї ліс зашепотів.
Ударило.
А потім забризкав дощ... Забилось, залопотіло... Рипнули двері. Каленик глянув лагідно.
— Не оставляє таки доля — і пішов у хату. Ніч промайнула хутко.
Каленик одягся, взувся, нап'ялив шапку. Зійшовся там, де сходилися дві стежки, з Хведором. Поздоровкався. Хведір побіг, сковзаючись із гори, вперед. А Каленик зареготався.
— Ти сьогодні жінки не бив, того, мабуть, і веселий?
—А ти чого не надутий?
— Та я за дощик радію!
На листі стоманітним діямантом налились роси; од зорі зачервонілись луки; спереду тільки висока гора, залита лісом...
Хведір сміявся:
— Тебе жінка не била?
— Слухай, Хведоре, ти смієшся. А знаєш... Під гарячу руку замилую... Чортам буде тошно. Терплю, але як і ввірветься...
Хведір поміряв його поглядом:
— Я знаю: навкулачки ти вмієш, а тут куций, брате!
(Збризкувались прозорим, м'яким склом... Підходили до глинищ. Та-ж сама гора. І з неї видно однакові села...
Але Каленик полохливо обмер, обірвався:
— Диви!
1 жаху повні широкі, покров'янілі очі бігали по ямі. Хведір ковтнув глину, ноги затрусилися.
— Діждались дощика!
— І борошна — заїкнувся несамовито Каленик, потім припав з копаницею, підкопувався до заваленої ями.
— Може нетовсто, зверху тільки?
Сів і Хведір, брав руками важкі шматки і з прокляттям викидав...
...Каленик одкинув далеко копаницю.