О дванадцятій годині сконав червоноармієць. Худий і довгий, він простягся на ліжку.
Явтух Куленко зміряв його мотузкою двічі, щоб не помилитись, та загадав своєму дядькові Микиті викопати яму на кладовищі. Потім він почав збивати труну з обаполів.
Коли незграбна труна була готова, Явтух запріг воли, якими звичайно возив воду, і потяг її до барака.
— Ану, брязкотухи, поможіть нести! — звернувся він до покоївок.
Ті ж огинались; їх найбільше лякало, що мрець з обличчя був цілком зелений.
— Маніжниці,— зневажливо промовив Явтух.
Він узяв мерця в обійми й одніс до труни.
Сестра Одарка Калинівна ще звечора нагадала лікареві, що треба до червоноармійця попа.
— Дарма,— відповів лікар і пішов до себе в кімнату.
Сестра Одарка Калинівна почала боляче відчувати самотність своїх поглядів.
Врешті воли доплуганились до кладовища, і Явтух побачив, що дядько його ще не скінчив ями.
— Еге,— невдоволено мугикнув він.
— А куди йому поспішати? — спитав дядько Микита.
Він устромив лопату в землю й поволі розігнув спину.
— Не вкопаєш,— сказав він.— Земля, як дерево... Так, хлопче, як подме ще такий,— будемо ми на зиму рукава з камізельки ремиґати.
Дядька Микиту турбував східний вітер і суша, яку він нагонив. Дощу не було; що зійшло по степах, те никнуло, а що не зійшло, те й не сходило.
— Коли так,— обізвався Явтух,— я піду собі пужално виріжу. Старе геть-чисто побилося.
Дядько Микита докопав яму й сів на краю її закурити.
Явтух вистругав собі пужално.
— Давайте ховати, чи що,— запропонував дядько Микита, сплюнувши недокурка в яму.
Двома линьками спустили ящика на дно, швидко загорнули та вталували над ним землю.
— Без хреста? — спитав дядько Микита, вилізаючи на тачку.
— Гей,— крикнув Явтух, не дочувши його питання.
Червоноармієць лишився ззаду.
Ввечері сестра Одарка Калинівна не виходила з своєї кімнати. Замкнувши на ключ двері, вона завішувала хусткою вікно й запалювала перед образом лампадку.
Вона пригадувала всі образи, що їх терпів Бог од людей, з якими вона жила, і ще яскравіш поставали перед нею їхні вчинки і глум. Жагучий порив молитись за цих божевільних, грішних людей охоплював її, і вона вищала, випроставшись.
Спинившись на місці, сестра прислухалась, як змовниця, і, запевнившись тиші й темряви, йшла до кволого вогника та раптом падала перед ним навколішки.
Кілька хвилин вона мовчала в захопленні: потім з уст її виривались слова моління. Вони хапливим шепотом летіли на вогник, як метелики, і, чіпляючись одне за одне, зливались у тендітний, тремтячий звук. Іноді цей звук рвався, як нитка у прядці, а в тиші приглушено падало ниць людське тіло й лежало долі без думок і руху, без прохання й подяки. Поволі виростало воно потім з темряви на полохливе світло, а напружені очі довго і вперто вдивлялись у невиразне обличчя Христа з таємною надією, що оживе воно і засяє світлом.
Бог же був мертвий, і не рухалась його піднесена рука. Тоді знову виривалась безкрая цівка слів і мовчки шурхало додолу підняте вірою тіло.
Голос молільниці міцнішав і з благального шепотіння робився настирливим і рішучим. Вона не прохала вже; вона умовляла Бога, радила навіть.
Врешті вичерпувались усі молитви, що вивчені були довгими роками, а загадковий Бог вимагав ще слів благання й любові.
Тоді жінка починала вимовляти слова без зв’язку й змісту, і всі вони безслідно горіли на хисткому вогнику лампадки.
А Бог таки не рухався; від благання не здригнулись його уста й од віри не жахнулись очі.
Час минав; у бараці давно вже повечеряли й погасили світло. Сміх сестри Прісі сплутувався з солов’їними співами понад річкою.
Одарка Калинівна ще переконувала Бога, щоб той простив і забув гріхи людей. Та мліло її тіло, й вона не здолала вже триматись навколішках. Жінка кволо сідала на підлогу та витягувала перед себе руки, не наважуючись підвести голову.
Вона тепер повторювала тільки одне слово, вкладаючи в нього решту сил і сподівання:
— Прости ... Прости.
Після безвільно падали руки на непритомне обличчя, й усе тіло незграбно хилилось на підлогу.
Так лежала сестра Одарка Калинівна, виснажена й нікчемна, перед жорстоким Нареченим.
Днями, вільними від чергувань, сестри Пріся і Ганнуся не виходили з саду. Тут вони в холодку дубів ховались від східного вітру, що звідусіль висмоктував вогкість і закидав її далеко геть.
— Ганнусю, подивись, чи нікого немає? — питала Пріся, швидко розстібала свою легеньку блузку і знесилено лягала на траву.
— Яка спека... більше, ніж літом... — шепотіла вона.
їй здавалось, що від спеки й суші її тіло розлазиться і зв’язок між частинами його тратиться безповоротно; навіть бою серця не чути було серед палкої тиші.
З боку річки надійшов до їх босий Антось з ціпочком в руках. Він здійняв свій капелюх і сів біля матері.
— Спека,— сказав він. — Я купався допіру, але не пособляє.
Всі замовкли та слухали, як вітер рве угорі вив’ялене гілля.
Але до Прісі раптом повернулась бадьорість. Вона підвелася з трави і засміялась, ще більш розгортаючи блузку. Волосся їй розпатлалось і пасмами падало на плечі й чоло.
Ганнуся й Антось здивувались з її сміху, бо вдень ніхто не сміявся. Розм’яклі люди ховались по закутках, і тільки потреба вигонила їх, напівсонних, під сонце.
Пріся схопила Ганнусину руку та, сміючись, казала:
— Як це смішно! Коли б ти бачила його в ту хвилю... Обличчя таке дике... каже — кохаю. Тільки це й каже.
Очі Ганнусі блиснули. Вона осмикнула Антосеві сорочку й відмовила:
— Що ж... мені теж так казали, мене теж кохали.
Холодом війнули ці слова на Прісю, і вона зібгалась, як від страшної образи. З острахом дивилась вона на спокійну Ганнусю, якій Антось поклав на коліна голову.
Через хвилинку вона впевнено відповіла:
— Не вірю тобі...
Ганнуся знизнула плечима. Вони знову змовкли, а вітер кублився вгорі, як великий неспокійний птах.
Пріся впорядкувала своє волосся та, знову весела й пружна, запропонувала:
— Давай співати!..
Ганнуся стріпнулась і полохливо перепитала:
— Співати? Так... Я сама хотіла...
Вона схилилась на лікоть, щоб зручніше було співати.
Пріся почала.
Пісні були сумні й глибокі, як прірви. В них здебільшого говорилось про українських козаків, що або не знаходили своєї долі, або знаходили її в неприємному вигляді власної голови, наштрикнутої на чужоземний спис.