З і н а ї д а (виривається од його й тікає. Юрась доганяє її). Оце причепився! Шукай собі іншої, бо я за тебе не піду заміж.
Юрась. Чом не підеш?
З і н а ї д а. Тим, що не люблю тебе. Ти ще малий.
Юрась. Не любиш мене? Мене усі дівчата в Чигирині люблять та обнімають, а вона не хоче! Яка перебендя!
З і н а ї д а. А я не хочу, бо не люблю тебе. Не забувай, що я князівна.
Юрась. Овва! А я гетьманенко. А що?
З і н а ї д а. Коли б ти був гетьман, то я за тебе не пішла б, бо я шляхтянка й князівна. Я не козацького роду.
Христина. Йди лиш та сідай до книжки. (Піднімає з землі книжку й тикає її в руки Юрасеві). На та вчи! (Передражнює) Oratio, oratio, oratio, Catilina l. На та белькочи, та тікай звідсіль.
Юрась (вириває книжку). Ну, потривайте ж! Я ж вам колись оддячу. Будете мене довго пам'ятать. Малий, негарний... Які красуні понаїжджали до Чигирина з Полісся!
Христина. Будемо пам'ятати аж до обіду, а після борщу вже й забудемо. (Юрась оглядається, свариться на неї книжкою, потім заходить за кущі, сідає за кущем, притаївшись, і підглядає: то вигляне, то знов заховається за кущі).
22 — Нечуй-Левицький, т. 9.
337
ВИХІД з Зінаїда й Христина. Далеко десь у садку чуть дівчачі співи; дівчата співають веснянки.
Христина. Десь у садку співають дівчата. Ой, як мені хочеться поспівать з ними веснянок та побігати.
Зінаїда. Овва! Нам не подобає співать та грати в якогось там хрещика з простими козачками.
Христина. Чом же ні? А я часто і співаю, і граю в садку з ними в усякі іграшки. Тут і багаті козачки грають з простими дівчатами і в хрещика, і в ящура. Мати моя сердиться, але я її не слухаю. Мені аби весело. Як тільки мене бере нудьга, то я зараз і майну до козацьких дівчат, та й граємо в садку.
Зінаїда. А я не гратиму, хоч оце й мені, господи, як хочеться і пограти, і поспівать, і побігати (приспівує). "А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле". А побіжи, Христино, та гукни на дівчат, нехай тут грають та співають, а я подивлюся та послухаю.
Христина. Добре! Зараз покличу дівчат. (Приспівує). "А я тобі, моя мати, перекір нароблю: повну хату ще й кімнату паірубків наведу". (Виходить).
ВИХІД 4 Зінаїда сама.
Зінаїда. Яка я сьогодні весела! І чого це я така весела, аж мені самій чудно? І співала б, і грала б, і все мені сміятись хочеться. Звідкіля це в цьому Чигирині така веселість найшла на мене? Якби я мала крила, то пташкою полинула б понад садками, понад лугами; пірнула б в те синє небо, та все щебетала б та щебетала. Але де б я сіла-впала? Куди б мене занесли крильця? Куди б я оце зирнула з височіні? (Задумавшись). Я б зирнула на його, на Остапа, заглянула б йому в карі орлині очі. Чи любить він мене? (Зітхнувши). Ох, це ж його очі налили вщерть радістю моє серце. Он.чого душа моя весела аж до краю. (Швиденько ходе по садку й приспівує). "Ой очі, очі, і ви, чорні брови! Чого ж ви припали мені до любові?" Але що ж з того, що я його покохала? Я, князівна Соломирецька, кого ж оце я полюбила? Козака, трохи не хлопа. Що це зо мною сталося? Боже мій, боже! Мені са-
мій стає аж страшно... Може, моє серце й помилилось... Але ж ні... ні! Я душу свою оддала б за цього сотника, якби... якби... я тільки не була князівна. Ой боже мій, боже! навіщо мене доля завела в цей Чигирин?
ВИХІД 5
Зінаїда, Христина й дівчата, убрані в стрічки та квітки, в сині літники та високі кибалки, як звичайно вбираються в неділю.
Христина (веде перед, за нею виступає рядок дівчат з-за кущів, побравшись за руки. Ходять рядком, звиваючись, грають в кривого танця й співають. Зінаїда сідає на лавці й задумується).
А в кривого танця
Та нема ладу й кінця,
Ходжу, ходжу, та не виходжу,
Плету, плету, та не виплету.
Грайте, дівочки, грайте!
Пилу не збивайте,
Пилу не збивайте,
Суконь не каляйте.
Бо на вас суконьки,
Як біль, білесенькі, (двічі)
Як папір, тонесенькі.
Дівчата стають в кружок і крутяться; грають потім в "царівни". Христина стає за царівну в середині кружка. Одна дівчина стає за кружком, удає царенка. Співають.
А в городищі царівна, царівна, А за городищем царів син, царів син. Приступи, царенку, близенько, близенько! Поклонись царівні низенько, низенько! Та візьми царівну за руку, за руку; Виведи царівну до ряду, до ряду; Другу бери із ряду, із ряду.
Дівчина, котра стояла за царенка, кланяється Христині, потім бере її за руку, виводить за кружок, становить до ряду, бере другу дівчину й становить серед кружка.
Христина. Зінаїдо! йди-бо та погуляй з нами! Дівчата. Князівно! ясновельможна князівно! Одна з дівчат. Князівно, йди лиш гулять з нами та розвеселись трошки.
Зінаїда. Я не гуляю з простими дівчатами.
22*
339
Тим часом Остап Золотаренко виходить з-за дерев, гуляє по садку. Вглядів дівчат та Зінаїду.
Одна з дівчат. Ой боже мій, як я злякалась!
Зінаїда (вхопившись рукою за серце). Ох-ох-ох! Як же ти мене злякав.
Христина (до дівчат). Чого це ви розсипались, неначе курчата од шуліки? Ставайте лишень знов до кривого танцю! (Бере за руку одну дівчину. Дівчата знов беруться за руки, ходять рядком і заходять за дерево в гущавину, співаючи пісні).
ВИХІД 6 Зінаїда й Остап Золотаренко.
Остап. Зінаїдо! чого ти неначе мене боїшся? Чого ти все од мене одхиляєшся й ніби тікаєш? Щотижня сливе бачився я з тобою, і все ти одвертаєшся тільки од мене, більше ні од кого, не хочеш до мене й слова промовити. Невже я такий страшний?
Зінаїда (заспокоївшись). Ні, сотнику! ти мені не страшний. Страшні мені усі козаки. Я до їх і досі не звикла й не оговталась з ними. Тут у Чигирині я й досі не призвичаїлась серед козацтва.
Остап. Чого ж вони тобі страшні? Ти ж не вчора й не позавчора прибула до Чигирина. Здається, час би вже й звикнуть тобі в Чигирині до козаків і призвичаїться.
Зінаїда. Мій панотець князь багато дечого страшного нарозказував за козаків, за гетьмана Богдана; і од того часу я чогось страхаюсь козаків. Чомусь вони мені несподобні.
Остап. Що ж він розказував про козаків?
Зінаїда. Розказував, як Богдан Хмельницький виганяв дідичів панів та князів з України, як козаки руйнували й палили панські оселі та палаци, як польські дідичі й шляхтичі та князі втікали в Польщу, перебирались по-таєнці за хлопів в свитки та в кожухи, ховались по лісах, по очеретах; розказував, що козаки оддавали хлопам панські лани та ліси. Ти ж знаєш, що й мій панотець втратив на Україні великі маєтності, землі й ліси, бо він став католиком, хоч родом українець. Він мусив утікать од Богдана з України на Литву, спасати своє й моє живоття од козаків. Сотнику! будь ласка, йди собі од мене! Мені й досі ці страхи аж у сні сняться й лякають мене.