Зінаїда. Тікай, серце! Тікай мерщій! Бенкет скінчився. Сюди найдуть зараз і вглядять мене з тобою.
Остап. Од вчинку Виговського почнеться кривавий бенкет, і бенкет довгий. Україна розділиться на два опрічні ворожі табори; брат піде на брата, а не на ворога. Де б ти не була з своїм татом, виглядай мене, князівно, в віконечко од ранку до вечора. Прибуду до тебе з іншими старостами та боярами, як теперечки князь не звелить пов'язати моїх старостів вишиваними рушниками.
За кулісами дужче й ближче чуть галас і крики: "Віват, віват, ; ясновельможний гетьмане!".
Зінаїда. Буду сподіваться тебе в гості, виглядатиму тебе в вікно до смерті, а не піду заміж ні за кого. Тікай! Прощай, мій соколе ясний! Буду жити тільки цим сподіванням.
Остап (цілує Зінаїду). Прощай, але не навіки! Буду вряди-годи посилать до тебе листи.
Зінаїда. Навіки, навіки! Ой, чує моя душа, що навіки. Прощай! (Остап вискакує через вікно в садок).
Зінаїда (сама). Боже мій милий! Як мені важко на серці! Що мені діяти, що вчинить?
ВИХІД 7 Зінаїда і князь Соломирецький.
Соломирецький (входить). Ти тут, Зіню? А я після нашого бенкету шукаю оце тебе по всіх кімнатах. Що ти тут поробляєш?
Зінаїда (бере молитовник). Читала молитви до бога на самоті...
Соломирецький (заглядає в книжку через Зі-наїдине плече й читає). "Модлітви до найсьвіентшей матки боскіей". Молися, молися, моя дитино, щоб тебе господь навів на добру путь, щоб господь вернув нашій шляхті титули, а мені ті маєтності, що тут на Україні, та щоб бог навернув твоє серце до шановного Любецького.
Зінаїда (не одводить очей од книжки й мовчить. Соломирецький виходить).
ВИХІД 8
Гетьманша Виговська й Зінаїда.
Виговська входить. Зінаїда одводить очі од книжки, зирнула на гетьманшу й тихо промовляє: "Ще одна наглядачка! Наглядають за мною навкруги, з усіх закутків, неначе змовились та накупилися".
Виговська. А ти, Зінаїдо, тут! А я тебе скрізь оце шукала, і в садок посилала тебе шукать... Зінаїда. Навіщо?
Виговська. Бо давно бачилась з тобою. Зінаїда. Невже давно?
Виговська. Що це ти робиш? Якусь книжку читаєш?
Зінаїда. Молюся "до найсьвіентшей матки боскіей". Читаю молитви.
Виговська. Молись, молись, моє серце! Це спасенне діло. Нехай тебе бог та пречиста напутять і наведуть на добрий розум.
Зінаїда (тихо). Сама втекла колись од тата й по-таєнці повінчалась з Виговським, а других хоче навчати та напутювать. Це добра напутниця! (Голосно). Я знаю, що й тебе напутив господь; от ти й одружилась, з ким хотіла, хоч твій шляхетний рід не бажав видавать тебе заміж за незначного шляхтича, Івана Остаповича Вигов-ського.
Виговська. Зіню, серце! Ет! Кохання це не такий огонь, не таке вже полум'я, що горить і все палає. Це світло на вітрі: дмухне вітер, і світло погасне.
Зінаїда (схвачується з місця; тихо). Догадуюсь, куди вона гне. (Голосно). Кузино! ти не знаєш мого серця. В моєму серці неначе якась пташка заспівала дивної райської пісні, співає й не перестає. Я думала, кузино, що ти встоюватимеш за мене, оступатимешся за мною. А ги... Ет! (Виходить з гнівом з світлиці).
ВИХІД 9
Виговська й Ганна Хмельницька. Виговська сідає й задумується.
Ганна Хмельницька (входить). Добривечір тобі, моя дорога гетьманше!
Виговська. Доброго здоров'я, паніє гетьманше! Ох, як ти мене злякала.
Ганна Хмельницька. Чого це ти, гетьманше, так задумалась? (Сідає). А я оце, гетьманше, прийшла до тебе свахою. Нам, старим, тільки в свахи, коли вже наше минуло.
Виговська. Якою свахою? Кого ж це ти думаєш чи сватать, чи видавати заміж? Я нічого не втямлю.
Ганна Хмельницька. Та це ж я прийшла поговорити про свого родича, сотника Остапа Золотаренка.
Виговська. Кого ж він думає сватать? Чи не Христину часом?
Ганна Хмельницька. Якби Христину, то мені не треба було б і пороги оббивати в тебе.
Виговська. А як не Христину, то кого ж оце Остап думає сватать?
ГаннаХмельницька. Та князівну ж Зінаїду.
Виговська (схопившись з стільця). Князівну Зінаїду Соломирецьку?
Ганна Хмельницька. Чого ж це ти неначе перелякалась?
Виговська. Князівну Зінаїду? князівну Соломи-рецьку?
Ганна Хмельницька. Та вже ж князівну Зінаїду, твою сестру в первих.
Виговська (ходить по світлиці, підвівши голову вгору). Князівну Соломирецьку козак Остап?
Ганна Хмельницька. Не козак-бо, а сотник Остап.
Виговська. Та хоч би там і сотник, і полковник. Князівну Соломирецьку сватає сотник Остап Золотаренко! Гм! Батько жде до неї не таких сватів та женихів. Це диво!
Ганна Хмельницька. І дива тут нема ніякого, що молодий хлопець вподобав собі молоду дівчину й сватать її хоче. Це світова річ.
Виговська. Яка ж це світова річ? Чи то ж можна, щоб козак насмілився сватать князівну, та ще й Соломирецьку?
Ганна Хмельницька. Була вона колись князівна, та загула, як приказують люде. Через те я й прийшла поговорить і попросити тебе, гетьманше, щоб ти напутйла нас в цій справі й просила за Остапа в князя Соломире-цького...
Виговська. Я? просила старого Соломирецького? (Гордо). Ніколи цього не буде.
Ганна Хмельницька. А я прошу тебе, гетьманше, будь ласка, поговори з старим Соломирецьким про Остапа та про цю справу сватання.
Виговська (гордовито). Ніколи я цього не зроблю. Високі пороги в князів Соломирецьких для козака Остапа Золотаренка. Такий вчинок навіть не личить мені.
Ганна Хмельницька. Та вони стали вже низькі ті пороги, але ти, гетьманше, не хочеш цього примічать. Козаки вже постесували шаблями й обшмульгали червоними чобітками та срібними підківками високі шляхетські та князівські пороги. В нас на Україні теперечки нема ні шляхтичів, ні князів. Тепер в нас усі рівні.
Виговська. Гетьманше! говори, та й міру знай! (Ходить по світлиці).
Ганна Хмельницька (і собі ходить по світлиці).
Та й ти, гетьманше, говори, та й міру знай. Чим же козаки гірші од шляхтичів та князів?
Виговська. Тим гірші, що вони козаки, а козаки це все одно що хлопи; а про князів вже й казать нема чого. Нечля їм рівняться з князями!
Ганна Хмельницька. Спасибі тобі, гетьманше, за таку честь і пошану до козаків. Мій Остап це ж угара козак! А в нас угаристий та сміливий козак може бути сьогодні сотник, завтра полковник, а потім колись згодом може стать і гетьманом на Україні. Ти не чтиш і не шануєш козаків.