Вереск, метушня, цілий рій блискучий навкруги очей, а між ними чиїсь засяяли, як зорі... Чиї це? "Оксана!" — впізнав Тарас, і все в голові завертілось. Що воно? Сани, здавалось, шуміли й свистіли на одному місці, на одному ж місці гуцалі зорі, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так біжать-біжать, поки ворота стукнулись об сани і стали.
— Приїхали! — хтось гукає, і всі починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима — гора, церковця геть-геть одбігла на гору, а над нею десь високо-високо зірок-зірок у темному небі, як золотого маку... Хтось рідний, радісний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось — зразу не збагне, тільки одчуває, як радісно серце забилося. Сіпає його за рукав: — Чуєш чи ні? — Кидається, як зі сну. Перед ним — Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив.
— Що таке?
— Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі?
— А ти б то скучала? — дивиться пильно. Густо почервоніла.
— А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце?
— Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра.
— Таки на маляра?! — і очі в неї засяяли. Тарас нашвидку розповів, що затримка тільки за дозволом од управителя. Завтра зранку він піде у Вільшану. Оксана хотіла іще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.
— Ну, я ще тебе завтра побачу! — стиха кинула вона і почервоніла. Тарасові теж у лице вдарило жаром. Стиха:
— А де?
Трохи вернулась, щоб другим не було чути:
— У вербах, на ставу, — одними губами, і побігла вгору доганяти сани.
— На добраніч! — гукає він до гурту.
— До завтрього! — одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, і тільки десь унизу самі собі рипіли на снігу чоботи, приграючи і приспівуючи: "Маляр, Оксаночко, зірочко вечірняя... ясная", — без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай і в драній свиті, а ж таки щасливий, трясця його мамі".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як прощались, думали — на час, сироті й щастя, що стрітися раз. А вийшло так: тільки вони й бачили одно одного довіку. Не на день, не на рік, а навік...
Не почуваючи ніякого на себе лиха, другого ж дня пішов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мріяв, що скаже увечері. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високі палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...
Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!
Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:
— Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.
— Нащо ж я вам?
— Оддамо тебе в кухню до кухаря.
— А як я хочу в маляри?
Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений.
— Забув, що кріпак.
Управитель, пересміявшись:
— Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.
Раптом одчув Тарас, що він — зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись — аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця — хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє — і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як ніби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини і накладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила, здалося — Оксана, так турнула його од ополонки, що він летів від неї необзір, аж спотикався. Перед очима встали затурбовані, злякані обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобі, Тарасе!" Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв'язаний з ним, із життям, такими мотузками, що ніколи не вистачить у нього сили перервати їх...
Примарилось, як темного вечора зіходить над селом золота зоря...
Хтось шепоче.
— Це твоя... а ти, дурний, хотів...
Натовпом плинули думки.
Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобі прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" І Шевченкові стає соромно сестри, Оксани, себе самого... і він починає виправдовуватись: "Та то я так тільки, спробувати, як воно..."
Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся... Він сів на перила гребельки і заплакав.
"Важко жити, а як же хочеться жить..."
(1938)