Здалося — нічого. Тільки з правого боку шумувала на греблі каламуть і, мабуть, цим шумовинням глушила і Певзову, і чужу вовтузню.
Він обтер рукавом спітніле чоло. Бистрим поглядом зміряв галявку. Підвів і пустив стовпчака. Дерево, трошки не діставши кінцем до другого бережка, хляснуло по воді, немов хто ударив у долоні
Присів тривожно Знову послухав. Знову здалося — нічого. Поволеньки пересунув кінець кладки на зручніше місце, дістав-таки другим кінцем ґрунту і, згинаючись, спираючись на підняту тут же гіллячку, перебрався мостовинням до жаданої мети.
І тоді він побачив: на ріжку в червонястих шматинах, із заголеними жовтаво-зеленими ногами, неприродно перегнувши стан і кинувши руку у воду,— лежала утоплена.
Певза зблід, перехрестився.
Відразу стало йому темно-порожньо, немов каменем пішов у глуху безодню. А потім, вертаючи до дійсності, чомусь пригадав увесь сьогоднішній ранок — ранок промчав у свідомості швидко-швидко, уривочками...
Він безпорадно, розгублено знітився.
І тоді вперше за все своє життя відчув короткий, але якийсь особливий, незнаний досі біль і вперше зрозумів, що бувають моменти, коли можна самого ж себе зневажати — навіть ненавидіти.
Харків, 1925 р.