Офіційно запрошення поширювалися тільки серед членів інституту та близьких до них осіб, але останнє поняття, як відомо, досить неозначене, тож задовго до початку засідання, призначеного на восьму годину, велика зала Квінс-холу була вже повна-повнісінька. Однак широка публіка, невідомо чого образившись, що її не пускають до зали, за чверть до восьмої кинулася штурмувати парадні двері й після тривалої сутички з поліцією таки вдерлася всередину, причому під час колотнечі було поранено кількох осіб і, зокрема, поліційного інспектора Скобла, якому переламано ногу. Включаючи й цю самозвану частину публіки, що заповнила не тільки всі проходи, а й місця, призначені для представників преси, загалом на прибуття наших мандрівників чекало не менше п'ятьох тисяч чоловік. Коли герої дня нарешті з'явилися й зайняли свої місця на естраді, там уже сиділи найвизначніші вчені не тільки Англії, а й Франції та Німеччини. Швецію репрезентував професор Сергіюс, славнозвісиий зоолог з Упсальського університету. Появу чотирьох мандрівників публіка зустріла овацією: всі підвелися й привітали їх кількахвилинними оплесками. Проте, спостережлива людина могла відчути й нотки дисонансу в цій загальній бурі захоплення і виснувати з цього, що засідання буде не надто мирне й спокійне, хоч нікому й на думку не спадало, щоб могло статися аж таке, яке сталося.
Фотографії всіх чотирьох мандрівників відомі кожному з газет, тож про зовнішність їх нема потреби докладно говорити. Як відомо, вони зазнали численних випробувань, але це не позначилося на їхньому вигляді, ото тільки що вони стали смаглявіші. Ну, і борода професора Челенджера стала ще кошлатіша, постать професора Самерлі ще аскетичніша, а обличчя лорда Джона Рокстона ще худорлявіше. Всі троє виглядають здоровими й бадьорими. Щодо представника нашої газети, відомого спортсмена й регбіста Е. Д. Мелоуна, то він цілком у формі й сяє широю лагідною усмішкою на своєму чесному, але простацькому обличчі. (Ну, зажди, Мак, ми з тобою ще побалакаємо віч-на-віч.)
Коли тишу було відновлено і присутні після овації посідали на свої місця, голова, герцог Даргемський, звернувся до зборів зі вступним словом. Він не буде більше як на хвилинку затримувати увагу аудиторії, оскільки всі жадають почути передусім доповідь, задля якої вони й зібралися тут, сказав головуючий. Він не збирається випереджувати те, що повідомить професор Самерлі, як доповідач від комісії, але вважає за свій обов'язок відзначити, що комісія, як свідчать наявні дані, домоглася надзвичайного успіху. (Оплески.) Очевидно, доба романтичних пригод ще не минула, і є спільний групт, на якому иайбуйніша уява романіста сходиться з науковими дослідами шукачів істини. Перед тим як закінчити, він хоче тільки висловити свою радість — очевидно, це й радість усіх присутніх, — що джентльмени повернулись із цієї важкої і небезпечної подорожі цілі та неушкоджені, бо, на його думку, якби експедиція зазнала катастрофи, то була б майже невіджалувана втрата для всієї зоологічної науки. (Гучні оплески, до яких приєднується, як помічено, і професор Челенджер.)
Поява на трибуні професора Самерлі була сигналом для нового вибуху ентузіазму, що раз у раз перепиняв і всю його доповідь. Ми не подаємо її тут повністю, бо детальний звіт нашого спеціального кореспондента про експедицію друкується в окремому додатку до "Газети". Тож ми задовольнимось коротеньким викладом цієї доповіді.
Професор Самерлі згадав про обставини, які зумовили організацію експедиції, віддав належне своєму другові професорові Челенджеру й перепросив за недовір'я, з яким спершу зустрів його заяви, тепер цілком підтверджені. Оповідаючи далі про всі деталі подорожі, доповідач старанно уникав будь-якої інформації, що могла б підказати, де саме лежить те дивне плато…
У загальних словах змалювавши дорогу від Амазонки до підніжжя пасма скель, він захопив слухачів оповіданням про труднощі, пов’язані з численними спробами експедиції зійти на плато, і описав, як вони нарешті таки вибралися на те плато, втративши при цьому двох відданих провідників з числа метисів. (Таке тлумачення цієї пригоди дав Самерлі, аби уникнути якої-небудь двозначності у викладі, що могло б викликати недоречні запитання.)
Зійшовши разом із своїми зачарованими слухачами на вершину плато й схвилювавши їх подробицями падіння моста в безодню, професор почав оповідати про страхіття та привабливі сторони цієї дивної країни. Особистих пригод учасників експедиції він майже не торкався, зупинившись майже виключно на цінних наукових здобутках у вивченні дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного світу плато. Протягом кількох тижнів виявлено сорок шість нових видів твердокрилих та дев'яносто чотири — лускокрилих. Проте інтерес публіки, як і слід було чекати, зосередився на більших істотах, а надто на тих великих розміром тваринах, що, як вважалося досі, давно вже вимерли. Професор дав цілий список їх, запевнивши, що в подальшому, коли плато буде досліджено пильніше, список цей значно збільшиться. Він зі своїми супутниками бачив — правда, переважно зоддалеки — щонайменше дванадцять істот різних видів, яких не знає сучасна наука. Доповідач висловив певність, що згодом їх усіх вивчать і класифікують. Як на зразок, він указав на гадюку червоно-гарячого кольору, завдовжки в п'ятдесят один фут; згадав про якусь білу тварину (мабуть, ссавця), що в темряві світилася фосфоричним блиском, і про великого чорного вечірнього метелика, укус якого індіанці вважають за смертельний. Крім цих абсолютно невідомих форм, на плато живе сила-силенна й знаних науці передісторичних істот, здебільшого з ранньоюрського періоду. З числа їх професор відзначив потворного велетня-стегозавра, якого містер Мелоун бачив одного разу біля водопою, а нещасливий американець, що перший дістався до цього невідомого світу, замалював у своєму альбомі. Далі професор Самерлі описав ігуанодона та птеродактиля — перших страховищ, яких вони зустріли. Аудиторія була вражена, слухаючи його розповідь про жахітливого динозавра — найбільшого й найнебезпечнішого хижака з-поміж тих, які неодноразово гналися то за одним, то за іншим членом експедиції. Потім він перейшов до здоровенного лютого птаха — форорахуса і до велетенського оленя, який водиться там, на плато. Але найбільше захопив професор слухачів тоді коли почав розповідати про повне таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірними здавалися такі виважені слова доповідача про дивоглядних триоких риб-ящірок і величезних водяних гадюк — мешканців того загадкового озера.