Через два дні після битви ми з нашими спільниками підійшли до печерного міста й отаборились біля підніжжя їхніх скель. Індіанці запропонували нам оселитися в печерах, але лорд Джон на це не погодився, бо в разі якогось підступу з їхнього боку ми могли б опинитися, як у пастці. Отже, ми зберегли свою незалежність і, попри найприятельськіші стосунки, завжди мали рушниці напоготові. Проте ми досить часто відвідували печери — вельми цікаві житла, хоч нам так і лишалося неясним — споруджені вони руками людськими чи самою природою. Всі печери були на одному рівні і містилися в шарі м'якої породи, який пролягав між вулканічним базальтом угорі й твердою гранітною породою внизу.
Отвори їх були футів на вісімдесят над землею, і до них вели видовбані в камені сходинки, такі вузькі, що ніяка велика тварина не могла б ними пройти. Всередині там було тепло її сухо. Печери мали різну довжину, а на м'яких стінах їх були розмальовані обвугленими паличками зображення різних тварин з плато. Якби все живуще тут і зникло колись, то майбутній дослідник знайшов би в цих печерних малюнках надзвичайно точні подобизни представників дивовижної місцевої фауни — і динозавра, і ігуанодона, і риби-ящірки, які не так давно жили й на Землі.
Довідавшись, що потворні ігуанодони правлять індіанцям за свійську худобу і становлять, сказати б, рухливі запаси м'яса, ми вирішили, що тутешні люди, навіть з такою примітивною зброєю, як лук та стріли, панують на плато.
Незабаром виявилося, що ми помилялись, бо людину тут всього тільки вимушено терплять.
Трагічна подія сталася на третій день по тому, як ми влаштувалися під скелею з печерами. Челенджер і Самерлі подались до озера в супроводі індіанців, які мали гарпунами здобути для них кілька екземплярів великих плазунів. Лорд Джон і я залишилися в нашому таборі, а круг нас на трав'янистому схилі поралися хто з чим багато індіанців. Раптом із сотень грудей вихопився відчайдушний крик: "Стоа! Стоа!" Звідусіль кинулися бігти чоловіки, жінки та дітвора і, штовхаючи один одного, подерлися кам'яними сходинками до печер.
Глянувши вгору, ми побачили, що вони зі своїх печер розпачливо вимахують руками, запрошуючи й нас двох швидше сховатися разом з ними. Однак ми обоє схопили свої рушниці й поспішили до озера подивитися, що там за пригода. Зненацька з-за дерев назустріч нам вибігло кільканадцять тубільців, переслідуваних двома страховищами, як ото те, що було налякало нас у Форті Челенджера, а потім гналося за мною під час моєї самотньої нічної мандрівки. Вони скидалися на огидних жаб і пересувалися так само стрибками, а на зріст були більші за слона. Досі ми бачили їх тільки вночі, бо й справді вони — нічні тварини, а вдень виходять хіба коли їх потурбують, як було й цього разу. Ми стояли, вражені видовищем, яке постало перед нашими очима. Їхня плямиста бородавчаста шкіра вилискувала, наче риб'яча луска, й грала проти сонця всіма барвами.
Спостерігати, однак, довелося нам недовго: вони дуже швидко наздогнали втікачів і перетовкли їх майже усіх до одного. Їхній спосіб нападу був такий: тварина всією вагою навалювалась на свою жертву, розчавлювала її й зразу ж стрибала до іншої жертви. Нещасні індіанці верещали з розпачу, бо хоч як прудко вони бігли, а проте були безпорадні проти невтомного завзяття цих розлючених тварин. Один по одному падали вони на землю, і доки ми з Рокстоном встигли прибігти на допомогу, їх лишилося чоловік із шість. А втім, допомогти їм ми ні в чому не могли й тільки наражали на небезпеку самих себе. Ми стріляли в нападників раз за разом з відстані яких двохсот ярдів, але кулі діяли на хижаків так, немов були паперовими кульками. Завдяки великому розмірові тіла рани не дуже їм дошкуляли, а відсутність у них центрального мозкового апарату робила неефективним використання навіть найсучаснішої зброї у боротьбі з ними. Єдиним наслідком нашого втручання було те, що страховища увагу свою звернули на спалахи вогню й тріск пострілів, а ми з індіанцями тим часом змогли дістатись до рятівних сходинок.
Але там, де розривні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, діяльними виявились отруйні стріли тубільців, умочені в сік строфанта й опісля змащені трупною трутизною. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровообігові у цих тварин далася б узнаки лише після того, як вони вже знищать свого напасника. Але тепер справа змінилася, і коли страховища добігли до підніжжя сходинок, з кожного отвору в скелі на них линув град стріл. За хвилину всі їхні тіла були вже вкриті стрілами, хоч вони явно не відчували болю, а й далі у безсилій люті тяглися до своїх жертв, незграбно видиралися на кілька ступенів угору й падали звідти вниз. Та нарешті отрута почала діяти. Одна з тварин глухо захарчала й припала до землі величезною пласкуватою головою. Друга, сповнивши повітря пронизливим виттям, на коротку часину закружляла біля першої в дикому танку, а тоді й собі звалилася долі. Індіанці з вигуками тріумфу повибігали з печер і заходилися вистрибувати навколо трупів, святкуючи перемогу над двома найнебезпечнішими ворогами.
Тієї ж ночі індіанці порізали тіла своїх нападників на шматки і, оскільки м'ясо те було тепер отруйне, повідносили його далеко в ліс, аби не ширилася смертельна зараза. Побіля печер залишилися тільки два величезних серця плазунів, кожен з добру подушку завбільшки, — вони довго ще стискалися й розширялися, і лише на третій день припинилося це моторошне незалежне від решти організму життя.
Коли-небудь, як у мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і письмово приладдя, надійніше, ніж недогризок олівця та засмальцьований записник, я детальніше напишу про плем'я аккала, про наш побут серед нього і про декотрі наші спостереження в цій дивовижній Країні Мепл-Вайта, яка потроху відкриває перед нами свої дива. Пам'ять ніколи не зрадить мене, бо всі враження з перебування на плато, кожен крок наш тут довіку лишатимуться в моїй пам'яті свіжі, як перші спогади дитинства. Жодне з нових вражень не витіснить з мого мозку слідів цих незабутніх днів. Свого часу я змалюю чудову місячну ніч на озері, коли у волок індіанців упіймався молодий іхтіозавр, котрий ледве не перекинув нашого човна, поки його витягали на берег. Чудне це створіння, напівтюлень-напівриба, з трьома очима — два по боках голови, прикриті кістяними платівками, а третє на тім'ї. Тієї ж таки ночі величезна водяна гадюка блискавично вислизнула з очерету, обвила своїми кільцями стерничного з Челенджеревого човна й сховалася з ним під воду. Я розповім також про здоровезну білу тварюку — ми й досі не знаємо, ссавець то чи плазун, — що жила в гнилому драговинні на схід озера й сяяла в темряві мерехтливим фосфоричним блиском. Індіанці так страхаються її, що бояться й наблизитись до неї, а ми двічі вибиралися спеціально на те драговиння й обидва рази бачили невідому звірину, але не змогли підійти ближче через грузьке болото. Можу лише сказати, що вона більша від корови й неприємно тхне мускусом.