— Вам пощастило, мій голубе, бо ви були на волосину від смерті, — сказав лорд Джон. — Коли я, зачувши крик, підбіг до вас і побачив, як ви з напіводірваною головою дриґаєте ногами в повітрі, мені здалося, що нас стало на одного менше. Через хвилювання я навіть схибив, стріляючи, але звірюка випустила вас із рук і драпанула. От якби в мене було півста чоловік з рушницями! Я живим духом викурив би з плато цю пекельну зграю.
Тепер стало ясно, що мавполюди в якийсь спосіб викрили нас і уважно стежать за нами. Удень їх ще можна було не боятись, але вночі вони, напевно, спробують напасти. Отож чим раніше заберемось ми звідсіля, тим буде краще. З трьох сторін нас оточував ліс, і там ми були б як у пастці. Але з четвертого боку, де схил до озера, росли тільки низенькі кущі впереміж з деревами й де-не-де були відкриті ділянки. Цим схилом два дні тому я подався в свою самотню мандрівку, і, йдучи в цей бік, можна було дістатись до печер індіанців. Тож саме сюди й слід було нам рушати.
Шкода було кидати Форт Челенджера. Адже залишалися наші запаси, а головне, ми втрачали зв'язок із Самбо — єдиною сполучною ланкою між нами й зовнішнім світом. Проте у нас були рушниці й значний запас набоїв. Ми думали, що деякий час ними обійдемось, а поза тим ми ж сподівалися незабаром повернутися й знову встановити зв'язок з нашим негром. Самбо врочисто обіцяв залишатись на місці, І ми не мали сумніву, що він дотримає своєї обіцянки.
Зараз же з полудня ми вирушили в дорогу. Молодий ватажок вів перед, показуючи дорогу, але нести будь-яку ношу рішуче відмовився. За Ним ішли двоє індіанців з нашими вбогими пожитками на спинах. Ми — четверо білих — з рушницями напоготові були в ар'єргарді. Коли ми відходили з чагарів, із лісової гущавини позаду раптом розлігся очманілий вереск мавполюдей: вони чи то раділи з нашого відходу, чи глузували з нашої втечі. Обертаючись назад, ми бачили тільки густу запону дерев, але оглушливе джерготіння свідчило, що в цих хащах на нас чатує сила ворогів. Проте жодних ознак переслідування ми не помічали, а невдовзі, вийшовши на відкриту рівнину, опинилися й зовсім поза межами їхньої влади.
Йдучи позад усіх, я не міг стримувати усмішки, коли кидав оком на трьох своїх супутників. Невже це був препишний лорд Джон, що одного недавнього вечора сидів зі мною в Олбені між перських килимів і картин під лампою з червоним абажуром? А це — показний професор, що так пишався був за писемним столом у своєму масивному кабінеті в Енмоур-парку? І нарешті — невже ж це та сама колись сувора й поважна постать Самерлі, яку я бачив тоді на зборах у Зоологічному інституті? Трійка найзлиденніших волоцюг десь на глухому британському путівці мала б не такий жалюгідний і пошарпаний вигляд. Ми, правда, прожили на плато тільки тиждень, але вся наша запасна одежа лишилася в таборі під скелею, а ці сім день були таки важкенькі для нас усіх, хоч я особисто менше за інших постраждав від знайомства з мавполюдьми. Мої приятелі загубили свої капелюхи і пов'язали голови хустками. Їхнє вбрання перетворилося на лахміття, а їхні неголені й брудні обличчя важко було впізнати, Самерлі й Челенджер дуже кульгали, я теж насилу пересував ноги, а моя шия просто задубіла від страшних лап, що стискали її ще вранці. Так, видовище з нас було не вельми привабливе, тож і не дивно, що наші індіанці озиралися на нас із таким жахом та зачудуванням.
Коли ми надвечір вийшли з хащів і перед нами прослалася дзеркальна поверхня озера, наші тубільні приятелі з пронизливим криком стали тріумфально показувати пальцями наперед. Подивитися й справді було на що. По рівній воді озера до берега, над яким ми стояли, пливла ціла флотилія човнів. Коли ми побачили їх уперше, нас розділяло кілька миль, але човни посувалися вперед досить швидко і незабаром були вже так близько, що гребці помітили пашу групу. Зараз же на човнах розкотилися крики радості. Індіанці позводились на ноги й почали вимахувати веслами та списами. Потім, сівши знову за весла, вони хутко доїхали до берега, повитягали човни на піщані коси, кинулись до нас і з шанобливими вигуками простяглися ниць перед молодим ватажком. Далі з їхнього гурту вирізнився один старий, маючи на шиї намисто та браслет з великих скляних пацьорок і на плечах прегарну крапчасту шкіру бурштинового кольору. Він підбіг до юнака, ніжно пригорнув його, а тоді глянув у наш бік і про щось спитав у нього. Діставши відповідь, старий з гідністю підійшов до нас і обняв кожного по черзі, а ввесь народ з його наказу впав перед нами ниць. Мені було ніяково бачити себе об'єктом такої улесливої пошани, щось подібне прочитав я й на обличчях лорда Джона та Самерлі, але Челенджер розцвітав, мов квітка під промінням сонця.
— Ступінь розвиненості їх, може, й невисокий, — мовив Челенджер, гладячи свою бороду та оглядаючи тубільців, — але їхнє вміння поводитись у присутності достойніших могло б правити за приклад декому з освіченіших європейців. Просто дивно, які несхибні інстинкти має первісна людина!
Ясно було, що індіанці вирядилися на війну. В кожного в них був спис (довга бамбукова тростина з гострою кісткою на кінці), лук зі стрілами, ломака й камінний топірець при боці. Похмурі й гнівні погляди їхні в напрямі лісу і зчаста повторюване слово "дода" не залишали ніякого сумніву щодо їхніх намірів. Очевидно, цей загін мав або врятувати сина їхнього старого ватажка (ми здогадалися, що цей юнак був йому сином), або помститися напасникам за його загибель. Всі вояки, зібравшись на військову раду, посідали напочіпки, а ми тим часом умостилися осторонь на базальтовій скелі й стали стежити за ними. Спершу виступили двоє чи троє вояків, а потім виголосив запальну промову наш молодий приятель. Він говорив так піднесено і з такими красномовними жестами та мімікою, що ми зрозуміли все, немов знали їхню мову.
— Пощо нам вертатися назад? — казав він. — Рано чи пізно ми маємо зітнутися з ними. Ваших братів замордовано. Нехай я вцілів, але ж інші загинули. Ми завше під загрозою нового нападу. Та тепер нас багато. Ці незвичайні люди, — він показав на нас, — наші друзі. Вони — великі вояки й ненавидять мавполюдей так само, як і ми. Вони, — юнак скинув руку вгору, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Тож уперед! Ми або загинемо, або надалі житимем у спокої. Хіба ж не сором нам повернутися до наших жінок, нічого не докопавши?