Та цього не сталося. Мавполюди залишили шістьох тубільців на сьогодні, а нас, оскільки я розумію, на заїдок. Челенджер, може, і викараскався б, але ми з Самерлі не мали жодного шансу. Їхня мова наполовину складається з мигів, і зрозуміти її не важко. Тож мій висновок такий: треба діяти. Я уклав уже собі в голові маленький план. Для мене було цілком ясно, що на Самерлі нема ніякої надії, та й на Челенджера її не більше. Як тільки професори на хвильку там зійшлися, між ними зразу ж почалася суперечка, як з наукового погляду слід класифікувати отих рудих дияволів, що полонили нас. Один казав, що це — яванський дріопітекус, а другий доводив, що їх можна віднести тільки до пітекантропів. Як на мене, це — чисте божевілля й дурість, одне й друге. Але я спостеріг дещо таке, що може стати нам у пригоді. Перше — мавполюди на відкритій місцині не можуть бігати так швидко, як ми. У них занадто короткі й криві ноги і грузькі тулуби. Челенджер — і той міг би дати фори найкращим їхнім бігунам, а ми з вами то й зовсім були б там чемпіони. По-друге, вони не мають жодного уявлення про вогнепальну зброю. Мені навіть здається, що вони не втямили, яким способом поранив я їхнього товариша. У мене було одне на думці: якби тільки спромоглись ми здобути наші рушниці!
Прокинувшись із цим настроєм сьогодні, я добре стусонув у живіт свого вартового, звалив його з ніг і кинувся до табору. Тут я знайшов і рушниці, і вас. Ось така моя історія.
— А професори? — нажахано спитав я.
— Мусимо повернутись і визволити їх. Бігти зі мною вони ж не могли. Челенджер саме сидів на дереві, а Самерлі був украй знесилений. Мені лишалося тільки бігти по рушниці, а вже потім якось їх рятувати. Правда, мавпи з почуття помсти досі вже могли й прибити наших друзів. Челенджера ще, може, вони й не зачеплять, а от за Самерлі я боюся. Ну, та його вони однаково рано чи пізно мають убити, цього я абсолютно певний. Значить, моя втеча йому не пошкодила. Тепер ми повинні будь-що визволити їх або розділити з ними їхню долю. Набирайтеся ж духу, мій голубе, бо, може, ще до вечора все буде й скінчене.
Мені дуже хотілося б відтворити тут характерну уривчасту мову лорда Джона, його стислі образні речення, його напівгумористичний невимушений тон. Він народжений бути провідником. Під час небезпеки його енергійні манери ставали ще енергійніші, мова — ще жвавіша, холодні очі яскраво розпромінювалися, а дон-кіхотські; вуса аж тремтіли від задоволення. Його тягло до ризику: він полюбляв драматичність пригод, надто коли це стосувалося власне його, у серйозній загрозі вбачав свого роду спорт — гру з долею, де ставкою було життя, і все це робило його неоціненним товаришем. Якби не побоювання за долю наших друзів, то я відчував би тільки радість, беручи участь у такій ризиковій пригоді.
Ми саме підводились, щоб вилізти з хащів, коли на плече мені лягла Рекстонова рука.
— Ідуть, чортяки, — прошепотів він.
З того місця, де ми лежали, видно було, як під зеленим склепінням дерев проходив цілий загін мавполюдей. Вони згорбатіло сунули один за одним на своїх кривих ногах, подеколи торкаючись руками землі й раз у раз крутячи головами на всі боки. Через їхню поставу важко було визначити, які вони на зріст, хоч, по-моєму, футів п'ять, не менше, і мали довгі руки й широчезні груди. У багатьох з них були в руках дрючки, і здаля ці істоти скидалися на незграбних волохатих людей. З хвилину я бачив їх зовсім ясно, а потім вони зникли у хащах.
— Ні, зачекаймо ще, — сказав лорд Джон, що спершу був намірився вже стріляти. — Посидимо тут тихцем, спробуємо пробитись до їхнього селища й, може, заскочимо їх зненацька. Хай ще мине яка година.
Скориставшись перепочинком, ми розкрили одну з наших бляшанок і підживилися сніданком. Лорд Джон від учорашнього ранку з'їв лише кілька овочів і тому накинувся на консерви з неабиякою охотою. Поснідавши, ми взяли в кожну руку по рушниці і з повними кишенями набоїв подалися рятувати своїх товаришів. Але перед тим, як вибратися з гущини, ми, щоб полегшити в майбутньому повернення до Форту Челенджера, поробили зарубки на деревах. Мовчки пролізши між кущами, ми добулися нарешті до краю плато, неподалік від того місця, де був наш перший табір. Тут ми спинилися, і Рокстон ознайомив мене з подробицями свого плану.
— Доки ми в гущавині лісу, ці звірі мають над нами перевагу, — казав він. — Там вони можуть бачити нас, а ми їх ні. На відкритому місці — зовсім інша річ, ми ж бігаємо куди швидше за них. Отже, нам треба по змозі триматись відкритого місця. Понад краєм плато дерев менше, ніж деінде, і це й буде лінія нашого наступу. Не поспішайте, будьте уважні й майте рушницю напоготові. А головне — не здавайтесь, доки у вас в хоч один набій. Це — остання вам порада, юначе.
Підсунувшись до самого краю плато й глянувши вниз, я побачив нашого славного чорного Самбо, що сидів на камені й палив люльку. Багато віддав би я, щоб озватись до нього й розповісти про наше становище. Але цього не можна було робити — пас би почули. В лісі, вдавалось, кишма кишіло мавполюдей, довкола раз по раз лупало їхнє оригінальне ляскуче джерготіння. Тоді ми ховалися в кущі й деякий час лежали тихо, тим-то посувались ми дуже повільно, і минуло години дві, поки лорд Джон очима показав мені, що ми наблизились до мавпячого селища. Знаками звелівши лишатись на місці, він побрався вперед сам і за хвилину вернувся. Обличчя його аж пашіло від збудження.
— Ходім! — прошепотів він, — Мерщій! Маю надію, що не пізно.
Я й сам тремтів від нервового хвилювання, коли, проповзши ближче до нього, поверх його плеча визирнув з-за кущів на галявину перед нами.
Видовища того я повік не забуду. Воно було таке химерне, таке неймовірне! Я не знаю, чи спроможетесь ви уявити його собі, — гадаю, що коли мені дивом яким пощастить звідси вибратись живцем і я за кілька років знову сидітиму в "Клубі Диких" та дивитимусь на таку недвозначну в своїй реальності набережну Темзи, я й сам не повірю собі, що це все бачив навіч. Певний, що тоді воно й мені самому здаватиметься маячнею, маренням хворого на пропасницю. Тож я й занотовую його, поки воно ще свіже в моїй пам'яті і біля мене на росяній траві лежить людина, яка може посвідчити, що я не брешу.