А як хвороба поширюється серед тварин — то це зветься епізоотією.
У нас нема ні епідемій, ні епізоотій.
Поодинокі випадки різних недуг бувають у нас і серед людей, і серед тварин.
Повченому це зветься, — спорадичні випадки.
Ну, а лікарі самі хворіють колинебудь чи не хворіють?
Хворіють і лікарі!
Лікарі — люди, і ніщо людське їх не минає.
Буває, що й у ветеринарного лікаря курка здихає…
І коли, приміром, ветеринарний лікар захворіє на якусь людську хворобу, нікого це не дивує, і кожний співчуває хворому ветеринарному лікареві і при побаченні з ним бажає йому здоров'я.
— Видужуйте! — зичать хворому лікареві. Або:
— Видужали? Ну, от і добре! А ви бережіть себе, не застуджуйтесь!
Це коли ветеринар захворіє на грип, на запалення легенів, на катар шлунку, одне слово, на всіляку благородну хворобу.
Але, на жаль, існують іще серед лікарів хвороби, яких ніяк не можна залучити до медицини і проти яких не допомагають ні масті, ні краплі.
Це — коли у лікаря долоня свербить.
Подивитесь на ту долоню, так нема на ній ні пухирів, ні сипу, ні пухлини, ні почервоніння, а вона свербить.
Потріть таку руку оцтом або одеколоном, помастіть вазеліном чи навіть кремом "Сніжинкою", — свербить!
Сказати — "вогник", так "вогник" здебільшого прикидається на підборідді і береться струпом.
І не золотуха, бо ж золотуха переважно у дітей поза вухами або на шиї.
Бешиха? Ні, й не бешиха, бо при бешисі долоня пухне, червоніє, сильно болить і дуже її смикає, й у жар при бешисі хворого кидає…
Дехто муркнув, що в лікаря "золотник не на місці", — так де той "золотник", а де долоня, та "золотник" тільки в жінок буває, а долоня свербить найчастіше всетаки у чоловіків.
Що ж воно ото таке, коли свербить долоня, яка така це хвороба, як вона зветься?
Довго думали, аж поки одна стара бабуся, що шептала від бешихи, від зглазу й від пристріту, хитро примруживши око, сказала:
— А я знаю, чого в нього долоня свербить!
— А звідки ви, бабо, знаєте? — здивувалися всі.
— Бо в мене самої частенько свербить долоня…
— Ну, скажіть і нам!
— От що, людоньки добрі,— порадила баба, — а спробуйте тому ветеринарному лікареві на долоню десятку покласти.
— Та й що буде? — запитали людоньки добрі.
— А ви спробуйте, самі побачите! — посміхнулась баба…
І от іще одна дивна ознака: у ветеринарного лікаря починає свербіти долоня саме тоді, коли у когось захворіє чи корова, чи свиня і як його кличуть подивитися на хвору товаряку.
— Дохторе дорогий! Моя Манька ось уже другий день не їсть, не ремиґає, очі якісь у неї сумні, і слина з рота тече! Подивіться, прошу я вас!
І в цей момент раптово як засвербить у лікаря права долоня, так аж сльози з очей капотять. Починає він, бідолаха, і холодною її водою, і гарячою, і літеплом! Свербить! Він і за масті, він і за краплі — свербить!
А хазяїн хворої корови чув ту розмову з бабою-шептухою.
Він — тиць лікареві у праву долоню (у ту, що свербіла) десятку!
Дивиться — очі у лікаря веселішають, веселішають, веселішають, уже він не бігає, праву долоню у воду не тикає, тільки погладив її легесенько та й каже:
— Одійшло! Перестало! Ну, ходімте, подивимося на вашу корову! Так, кажете, коли це з нею трапилося, коли вона перестала їсти? І т. д. і т. ін.
Почав, почав лікар розпитувати, пішов, оглянув корову, призначив ліки, корова видужала, і всі задоволені. Он як!
Так отака хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спинити, зветься хапендицит!
Щоб її ніколи не було, треба колинеколи заглядати у Карний кодекс нашої Радянської республіки! І все!
* * *
Сорока на хвості принесла, що на таку хворобу захворів ветеринарний лікар Вашківецького району Чернівецької області Дмитро Ількович Касьянчук. І так у нього та хвороба поширилася і в'їлася, що як починає права долоня свербіти, то вже десяткою її не вгамуєш, а треба не менше як півста карбованців, — це як засвербить долоня, коли треба йти до хворої корови.
Це вже хвороба запущена сильно, тут, може, вже не самому хворому Карний кодекс читати, а щоб його прилюдно прочитали…
Треба рятувати людину!
* * *
Добре, що такі хвороби у нас трапляються дуже й дуже рідко! А проте, на жаль, трапляються.
ПАН ДИРЕКТОР
Приїздить людина і обіймає дуже відповідальну посаду, після чого та людина зветься дуже іменитою назвою — директор.
Ну от, значить, приїхав директор…
Само собою розуміється, що для директора є відповідна квартира і т. д. і т. ін.
І починає той директор директорствувати. Як?
А отак:
— А хто мені воду додому возитиме?
— Та колодязь же, товаришу директоре, недалеко від вашої квартири, — можна піти та й принести собі води.
— Як це — принести? Щоб я, директор, та сам собі воду носив?!
— Ну, як не ви самі, як вам справді нема коли сходити по воду, бо ви сильно дуже зайняті своєю директорською роботою, то хай ваша дружина води принесе! Воно, знаєте, моціон, фізкультура!
— Щоб моя дружина, директорша, та сама воду носила?!
— Ну, тоді…
— А їздовий навіщо? От їздовий і хай мені воду носить!
— А як він не буде носить?
— Тоді він не буде їздовим! А щоб він працював їздовим, хай він не тільки воду возить, він іще мусить чистити мій свининець, курник, прибирати двір і рубати дрова! Отак!
— А як він не робитиме цього?
— Тоді він подасть мені заяву, що він більше не хоче працювати в моїй установі!
Їздовий тов. Якимець не подав заяви про звільнення: він і воду носить, і в дворі прибирає, і свининець чистить, і курник чистить!
— Звідки він за все це гроші дістає?
— З установи! А що ви хотіли, щоб директор сам із своєї кишені за це гроші платив? Він не з таких!
В установі є прибиральниця.
Так ота сама прибиральниця миє в директорській квартирі підлогу, пере директорову білизну, копає й поливає його город, збирає городину і т. д.
Хто їй за це платить?
Установа платить.
А як вона не схоче цього робити?
Тоді її звільнять з роботи!
Легкова машина обслуговує здебільша директора та його родину.
У базарні дні тою машиною роз'їжджає по базарах директорова дружина, і як у ці дні треба кудись поїхати директорові,— він. бере бортову машину.
Коли автомашина багато їздить, то амортизуються, на жаль, всілякі її частини, і найчастіше стираються, зношуються скати.