— Ні, ні. Це лише сумна правда. Знаєте, дійсність не завжди збігається з ідеалом. Проте це не означає, що я не вірю в ідеальне. Насправді я пристрасно вірю в це — я вірю в ідеальний шлюб двох людей, які живуть у цілковитій злагоді. Я вважаю це можливим. Я певен цього.
Він зробив красномовну паузу й подивився на неї, звівши брову в мовчазному запитанні. Незаймана у свої тридцять шість років, але ще не перестигла, вона мала певний шарм. І було щось насправді загадкове в цій жінці. Міс Спенс не відповідала, а натомість продовжувала всміхатися. Часами містерові Гаттону Джоконда набридала. Він підвівся.
— Я справді мушу вже йти. Прощавайте, таємнича Джокондо. — її усмішка зробилася ще напруженішою, від чого хоботок став ще вужчим. Містер Гаттон галантно вклонився й поцілував її простягнену руку. Він зробив це вперше; здавалося, що вона не мала нічого проти. — 3 нетерпінням чекатиму на завтра.
— Невже?
Замість відповіді містер Гаттон ще раз поцілував їй руку, потім попрямував до дверей. Міс Спенс пішла з ним до ґанку.
— А де ваша машина? — спитала вона.
— Біля воріт.
— Я проводжу вас.
— Ні, ні,— містер Гаттон промовив це жартома, але наполегливо. — Ви не повинні цього робити. Я просто забороняю вам це робити.
— Але мені хочеться провести вас, — запротестувала міс Спенс, кидаючи на нього швидкий погляд Джоконди. Містер Гаттон підняв руку.
— Ні,— повторив він, а потім, зробивши жест, що майже нагадував повітряний поцілунок, побіг доріжкою легко, ледве торкаючись ногами землі, великими кроками, мов хлопчак. Він пишався своїм бігом: біг його був такий неперевершено юнацький. Проте він зрадів, що доріжка виявилася не занадто довга. На останньому повороті, перш ніж будинок зникне з поля зору, він зупинився й обернувся. Міс Спенс ще стояла на сходинах, усміхалася своєю звичною усмішкою. Він помахав рукою і цього разу цілком визначено й неприховано послав їй поцілунок. Потім, продовживши свій чудовий біг, завернув за останню темну купу дерев. Упевнившись, що його вже не видно з будинку, він уповільнив біг і перейшов на ходу. Потім витяг хусточку й витер спітнілу шию. Які дурні люди! Які ж бо дурні! Чи жила колись у світі людина дурніша за бідолашку Дженіт Спенс? Не було нікого, якщо не рахувати його самого. Ба більше, він ще гірший за неї, тому що він принаймні усвідомлює свою дурість, однак не відмовляється від продовження гри. Чому він так поводиться? Ет, хтозна, чому ми так поводимося.
Він підійшов до воріт. Велика розкішна машина стояла на узбіччі.
— Додому, М'Набе. — Водій торкнувся кашкета. — І зупинись на перехресті, як звичайно, — додав містер Гаттон, відчиняючи дверцята авто. — Ну, як ти тут? — спитав він, звертаючись у темряву, що зачаїлася всередині.
— О Ведмедику, ти був так довго! — Ці слова промовив по-дитячому свіжий голос. У вимові голосних був ледь помітний вплив просторіччя.
Містер Гаттон нахилив уперед своє кремезне тіло й заскочив до машини із спритністю звіра, що нарешті добувся своєї нори.
— Хіба? — сказав він, зачиняючи за собою дверцята. Авто зрушило з місця. — Ти, мабуть, дуже скучила за мною, коли тобі здалося, що час плине так повільно. — Він зручно вмостився на низенькому сидінні, і його оповило ніжне, ласкаве тепло.
— Ведмедику… — зітхнувши від задоволення, маленька чарівна голівка опустилася на плече містерові Гаттону. Зачарований, він подивився на кругле дитяче обличчя.
— Знаєш, Доріс, ти схожа на портрет Луїз де Керояль[2]. — Він пестив пальцями густе, кучеряве волосся.
— А хто вона є ця Луїз де Кера… як там її? — Голос Доріс долинав десь із далекого далеку.
— На жаль вона була! Fuit[3]. Ми всі станемо колись "були". А зараз… — Містер Гаттон вкрив поцілунками юне личко, автомобіль плавно мчав уперед. Спина М'Наба, що видніла крізь скляну переділку, була незворушна, мов камінь, справжнісінька тобі спина статуї.
— Твої руки, — прошепотіла Доріс. — О, ти не повинен торкатися мене. Мене від цього проймає струмом.
Містер Гаттон обожнював дитячу безглуздість її слів. Як пізно в житті ми відкриваємо для себе своє тіло!
— Струм не в мені, він у тобі. — Він знову поцілував її, шепочучи кілька разів поспіль її ім'я: Доріс, Доріс, Доріс. Цілуючи шию Доріс, білу, витягнуту, мов шия жертви, що очікує на жертовного ножа, він згадав, що доріс — це наукова назва морської миші. Морська миша схожа на ковбаску, вкриту лискучим мінливим хутром — незвичайна істота. Ні, доріс — це, здається, назва морського огірка, який у мить небезпеки вивертається навиворіт. Треба обов'язково знову поїхати до Неаполя, хоча б задля того, щоб завітати до акваріума. Ті морські створіння просто казкові, до неймовіри фантастичні.
— О Ведмедику! (Теж із зоології, але його причислили до суходольних тварин. І знову ці його утерті жартики!) — Ведмедику, я така щаслива.
— Я теж, — відповів містер Гаттон. А чи було то насправді так?
— Однак я так хотіла б знати, чи це справедливо. Скажи мені, Ведмедику, чи справедливо це, чи ні?
— Еге, люба моя, саме це цікавить мене останні тридцять років.
— Ведмедику, не кепкуй із мене. Я хочу знати, чи справедливо це; чи справедливо, що я зараз тут із тобою, що ми кохаємо одне одного, і що мене проймає струмом, коли ти торкаєшся мене.
— Справедливо? Скажімо, це безсумнівно краще. що тебе проймає струмом, аніж ти мусила б стримувати свої інстинкти. Фрейд каже: немає нічого гіршого за стримування.
— О, ти не хочеш допомогти мені. Чому ти завжди жартуєш? Якби ж то ти тільки знав, якою нещасною я почуваюся часами, коли думаю, що це несправедливо. Ти ж, напевно, знаєш про пекло й таке інше. Я не знаю, що маю робити. Іноді я думаю, що мені не слід тебе кохати.
— А ти змогла б? — спитав містер Гаттон, упевнений у силі своїх чарів спокусника та у своїх вусах.
— Ні, Ведмедику: ти добре знаєш, що не змогла б. Але я б могла втекти від тебе, сховатися деінде. Я б могла зачинитися й більше не приходити до тебе.
— Дурненька! — він ще міцніше пригорнув її до себе.
— Любий, я сподіваюся, що ми все робимо правильно. А іноді мені й байдуже, чи правильно це, чи ні.
Містер Гаттон був зворушений. Він почував себе оборонцем цього маленького створіння. Він притулився щокою до її волосся, і вони сиділи мовчки, а автомобіль, погойдуючись та підкидаючи їх, мчав уперед, жадібно поглинаючи білий шлях та запорошені кущі обабіч.