Та коли сонечко світить, трава зеленіє, пташки щебечуть – зовсім по-іншому дивишся на світ. Як тоді, коли на Святу Трійцю ходив із процесією довкола церкви, благословляв святою водою поля, чи піднімався на Спаса до джерела на Ласках. Але загнаний дощами в темний покій, пропахлий воском, чувся зле. Часом гортав записи й одразу ховав у надійне місце. Нині етнографія не була в моді серед священиків, особливо, молодих. Ті говорили більше про політику, пописували щось до газет і часописів, але не думали про те, як утримати народ від неморальності, щоб той не розтікався по світах, не дусився від нафтового сопуху, не нищив ліси на тартаках, не наймитував на чужині. Священик на селі мусить триматися громади. Без неї він — ніщо. Однак на старості кожний лишається сам-саміський. Затиснуті, щоб не вирвались, між грубими палітурками, опирі, злі мерці, дідьки, висиджені під пахою з курячого зноска, панни з червоним волоссям, чорні коні з палаючими очима, відьми, втікаючі вогні, — то не було жадне марновірство, забобон, а байдуже зло, природу якого намагався збагнути не лише отець Антоній, а й новий урізький дідич. Але обидва нічого не знали про наміри один одного.
Коли когути1звістили ранок, пан Болеслав відклав книжку й нарешті зміг відпочити. Ще довго слова товпились у запаленому втомою мозку, мимохідь укладаючись в речення, яких не було в тексті. Втім, прочитав він небагато: очі боліли від штучного світла, мало того, варто було відняти погляд від рядка, і потім довго треба було шукати. Лікарі не могли нічого вдіяти, бо контузія спричинювала неухильне падіння зору і могла принести повну сліпоту. Але в голові давно ширилася темрява, огортаючи свідомість болючими хвилями. Життя — боротьба, і ся боротьба то згасала, то знову розгорялась. Інший давно покинув би се марне заняття, але пан Болеслав не мав духу покінчити з собою тепер. Хтось мусив йому помогти.
Слуги вважали його вченим чоловіком, котрий читав книжки незрозумілою мовою. Той, хто перебуває в оточенні книг, навіть коли він голий і босий, завжди виглядає шляхетно і викликає повагу. В нього — особливий статус, хоч він може й не вельми мудрий, може, навіть прикидається. Але таке ошуканство виглядає досить невинно, бо чимало людей живе на світі значно гіршим обманом, кривдячи інших.
Гірше, якщо слуги вважають, що їхній пан не помічає, що діється довкола, бо се зашкодить не лише йому.
Вже засинаючи, пан Болеслав, почув, як скрипить корба 2 у студні3, витягаючи воду нового дня, аби наповнити нею порожній посуд. Він же наповнився по вінця незгасаючим болем і терпінням на самотньому холодному ложі. І так уже робив півроку, заповзши до нори, де нарешті його ніхто не чіпав. Облаштувати се життя коштувало йому чимало сил. Але й то мало колись урватися, бо Господь призначив ніч для відпочинку, а день — для роботи.
ІІІ. НЕСПОКІЙ
Ніби Орися нічого й не встигла зробити на цьому світі, й покинула його з власної волі, зупинивши годинник життя, однак після неї лишилось порожнє місце. І тому речі мусили зрушитись, пересунутись, аби світ міг жити далі уже без неї. Здавалося, Марія повинна була б залишити по собі значно більшу прогалину, яку важко залатати навіть через багато літ, однак вона була першою, а Орися – останньою стратою для родини. Петро почав боятися, аби з сином нічого не сталося, і цей страх змусив його не відпускати Орка від себе, оберігати від вогню, води, заліза і від хвороби. Серед ночі він прокинувся і вже не міг заснути, хоча похорон дуже вимучив його. Спав на лавці, а хлопець — на печі. Постіль, на якій умерли жінка й дочка, була порожня. Він не міг уявити на ній живого сина. Петрове тіло стерпло, але голова була свідома й готова зазирнути так глибоко, куди не варто нікому зазирати. То їхня робота, — думав він приречено. Вони мають на мене право. Їм мене бракує. Я не зможу їх обдурити. Вони ніби читають мої думки, і знають, що не хочу бути з ними. Зрештою, казав то нераз. Казав – і відходили. Але ще прийдуть. Нічого супроти них не поможе.
Кожного разу як в Урожі хтось вмирав наглою неприродною смертю, Петро боявся, що подумають на нього. Може, хтось і думав, але не смів сказати вголос, остерігаючись перед єгомостем, бо той дуже гнівався, коли напастували невинного. Мовив: "На те є урядник." А в урядників, звісно, кожна смерть – природна. Петро хоч зараз міг забратися до Нагуєвич, та про се не могло бути й мови. Тоді настало би пекло огненне за життя і по смерті.
Він не хотів про це думати, бо тягар страти гнітив йому плечі – ще не вихололо тіло меншої дитини. Ой, вистигло, уже вистигло...Що воно, мізерне, супроти студеної зими і зимного неба?
На печі, де мирно спав Орко, почулось бурмотіння, а потім хлопець тяжко зітхнув і сказав: "Так, прийду!"
— Що таке, Орку? – сів на лавці Петро, трохи врадуваний, що чує голос сина. – Ти спи, спи...
— У неділю, — мовив Орко, й настала тиша.
"Ні, небоже, я тебе допильную! – подумав Петро. – Тепер від мене не відійдеш ні на крок. Підемо обоє до єгомостя, висповідаємось..."
Це рішення трохи його заспокоїло, хоч отець Антоній безсилий проти найслабшого з них. Але йому можна дивитися просто в очі, й він витримає. Серце почало битися повільніше, і десь під ранок, коли запіяв сусідський когут, Петро заснув. Гривко мав доста сіна в яслах, і можна було встати аж коли цілком розвидниться.
А розвиднювалося неохоче, ніби сонечко знудилося дивитися на спустілу землю з неприбраним бадиллям, гострою непривітною стернею і чорними від дощу хатами. Що там цікавого?
Однак, для мандрівного фотографа сонце було важливе, і задля нього зійшло. Він устав досить рано, аби трохи перейтися на свіжому повітрі. Усім, що мав, пан Юліан завдячував сонячному світлу, яке ловив увігнутим шклом своєї камери. Він умів зупиняти час, і не тільки людський, але й час інших живих створінь, що їх люди плекали, аби потім убити; час будівель, які оберігали людей та отих живих істот. Наставала тиша, світ зупинявся, коли він знімав перед ним капелюха, кажучи привітно: "Се – я." А потім знову час знову зривався з місця, і йшов, як справний дзигарок.