Тривалі нічні чування позначились на його старечому виду блідістю і глибшими зморшками. Втім, Леонтій багато їв і висиплявся вдень, тільки в голові його трохи баламутилось, і, проходжаючись у м’яких пантофлях покоями , він чув то сміх, то шепіт, часом розрізняв окремі слова, а раз навіть почув дитячий плач. Дворецький був реалістом і всьому знаходив пояснення. Якщо душі померлих ходять, то хай собі ходять. Може, він теж буде ходити, як умре. То їхній час – ніч, але як господар вимагає від дворецького і ключниці не спати вночі, то духи мусять це зрозуміти. І Леонтій говорив до них: "Видите, що пан хорий, мусите троха потерпіти. Не женуть вас ні хрестом, ні свяченою водою, бо за життя ви самі були християнами..." І дійсно, Леонтій давав собі раду. Перше оповідали, що якась сила воювала в домі, скидала порцеляну з полиць, вистуджувала добре напалені покої, страшила челядь, а відколи Леонтій почав не спати, стало значно спокійніше. Правда, пані графиня в духів не вірила і карала слуг за вчинені збитки.
Старі будинки завжди балакучі. Чим більше людей жило в них і вмирало, тим у них неспокійніше. Страх супроводить цікавість, а надмірний інтерес призводить до нещастя. Можна з певністю сказати, що дім, у якому оселився пан Болеслав, зовсім не був пристановиськом злих духів, тільки місцем їхніх тимчасових набігів з Урожа, або з дальших місць, бо що, зрештою, для тонкої матерії відстань і час? Мабуть, Леонтій мав містичну натуру і ставав несвідомим дослідником невидимого світу духів, однак із живого чоловіка не зміг би вигнати злого духа, бо для того треба дійсно великої віри й самопожертви. Він не провадив записів, як отець Антоній, тримав усе в голові й мовчав, бо не мав з ким поговорити. Панна Емілія, як то буває з жінками, не хотіла навіть чути про видіння і потойбічні голоси. Дворецький був старший над слугами, але нижчий за пана управителя. Якби Леонтій вважав себе інтелектуалом, його обходили б засади соціальної нерівності, і він, напевно, став соціалістом. Проте Леонтій не читав газет і не знав, що у всенькому світі на ґрунті соціальної нерівності проростають червоні квіти терору. Словом, був він обмеженим, нерозвинутим політично чоловіком, таємним приборкувачем духів, котрий не усвідомлював небезпечності своїх вправ.
Так само пан дідич не усвідомлював небезпечності нічних посиденьок, а можливо, й походеньок. Зрештою, ніхто не владний над хворобою. Не усвідомлювала чогось вельми важливого і панна Емілія, котра безпомічно вишивала на полотні свого життя однакові червоні й чорні квіти. Цим вона ніби співала собі колискову, бо ніколи не знала материнства й не почувала жодної ніжності до чужих дітей. Кожен мусить заплатити повну ціну за власну недосконалість, прийняти те, чого бракує, у вигляді страждань. Але відчуває це так, ніби йому пришивають частину тіла, якої не було раніше, і через те дуже важко навчитися нею керувати. Йдеться не лише про зазначених трьох осіб, легко окреслених автором, а й усіх, хто живе як у цьому домі, так і поза ним. Нема чого нарікати на долю: вона дбає про нас стільки, скільки потрібно, виконуючи усі наші неусвідомлені бажання. Звісно, можна тішити себе, ніби то вершиться воля Господня, а не наша нерозумна — аби знайти собі виправдання, коли нами керують інші люди. Не демони, не духи, не звірі, а люди, від яких ми залежимо. Щоб жити без них, треба мати на чолі печать ганьби, або святості. Але таких осіб дуже мало, і їм майже ніколи не вдається зійтися ближче. От вони добре розуміють, що таке знудження світом! Се нагадує, як казав один давній наш поет, громадську лазню, де кожному щось потрібно. Комусь гарячої води, комусь холодної, комусь двері зачинити, а комусь відчинити. Але й недобре, коли люди одностайні у своїх бажаннях, бо тоді їм вистачає однієї пари очей і одного язика на всіх. І тоді лихо позначеним печаттю. Їх найперших б’ють і розпинають на хресті. То не їхній світ, не їхнє життя: такими їх зробила воля Божа, до якої вони прислухались, а не воля інших людей.
Уріж, як кожне село, був моделлю світу людського, що як день, так ніч потопав у темряві. Однак десь мало існувати світло, вікно чи ворота до нього. Може, в очах маленької дитинки, що не усвідомлювала ще власних обов’язків щодо людей, близьких і далеких. Може, у блідих очах дуже старих людей, котрим уже нічого не належало. Може, в тузі за померлим, якого ніколи не побачиш, тому смерть завжди велична. А може. те світло було на горі Ласки, звідки світ здається таким, що може вміститись на долоні. Або в межі, яку треба перейти, щоб відділити себе від чогось. Або в снах, які несподівано змішують різні образи, слова, власну і чужу пам’ять. Частка світла присутня і в першій несмілій любові, з якою треба ховатися від людей, аби її не забруднили ненароком нечистими помислами. Без цього Уріж був би лише мертвим осіннім листком, кинутим під ноги вітром життя.
Пан Болеслав пізнавав Уріж на свій особливий лад, як великий звір пізнає територію, не допускаючи на ній присутності рівних йому силою звірів. Ідеться про його майже доказані нічні прогулянки Урожем, коли він не обзивався на християнське вітання, а не обзиваються у тих краях на нього лише глухі або мерці, і через те міг бути запідозрений в інших тяжких гріхах. Чому панові ходити поночі селом по нерівній дорозі, коли у нього велике подвір’я і великий сад, якщо не з лихими помислами? Ніхто не бачив у темряві дідичевого лиця, лише закутану в темну одіж постать, і спинити його вночі, чи спитати удень про те, що він, власне, хоче, ніхто не посмів би. Хіба що отець Антоній, але той пообіцяв, що колись усе проясниться, таємне стане явним. Подумав про себе, що пан дідич живе за законами свойого стану й не зобов’язаний дотримуватись звичаю селянської громади. А це ще не означає, ніби він є таємний убивця. Значно важливіше для священика було б знати, чи пан Болеслав – християнин, або хоча б агностик з романтичною натурою. Але на се потрібен час. Отець Антоній належав до тих людей, котрі поволі наближаються до розкриття таємниць, бо їм подобається сам процес пошуків, як це буває у детективів. Він записував різні історії, і з цієї строкатої мозаїки мала б колись вималюватися картина світу, що зветься Урожем. Якби був одним з тих хлопів, що жили тут від віку, то не потребував би піднятися вище, щоб пізнати Уріж. Але його відділяли від села межа і той стан знудження, властивий людям певного соціального становиська, котрі не залежать від вітру й сонця, не орють, не сіють, але завше мають свій кусень хліба. Хлопи не відчувають так гостро переміни погоди, не слабують на панські хвороби – безсоння та серце, і простуда не вкладає їх до ліжка, коли в домі тепло, а надворі зимно. Більшість осіб вищого суспільного становиська не заглядають за межу, проте такий совісний сільський священик, як отець Антоній, принаймні, сприймав цю межу не як відгородження, а як відстань, з якої можна побачити щось більш важливе чи менш важливе. Більш важливим для себе він вважав те, чи відповідає життя засадам релігії, і тому не був оточений колом підлесників та фарисеїв, через яке важко доступитися тим, хто дійсно потребує помочі. Двері в хатах замикали, але не від добрих людей, бо ті могли при потребі постукати чемно у вікно. Хто знає, що криється в темряві, за оборогом чи під стайнею? Недавня війна позбавила їх морального чуття. Тому кожен замикався вночі на засув, бажаючи мати право на приватне життя. Людина, як звір, почуває себе безпечно тільки у власній норі, і з цим треба миритися. Не має значення, хто ти: священик, учитель чи найбідніший селянин. Найгірше, коли тебе виганяють з нори. Відколи отець Антоній залишився сам, то боявся безпомічної старості. Як тільки чіплялася якась хворість, чекав найгіршого – лишитися в постелі між життям і смертю. Бачив чимало таких нещасних і в Урожі, і поза ним: недоглянутих, нікому не потрібних, з ранами на спині від довгого лежання. Недужу тварину позбавляли мук, а чоловік мусив їх терпіти.