— Тату, а скількох людей ви потяли?
Петро остовпів. Кров пішла уся в лице.
— Що ти мелеш? Хто тебе навчив таке говорити, дурню?
Ще трохи і Орко був би упав з мосту. Петро шарпнув його за руку:
— Відійди, бо карк си зломиш ! Подумай, що твої слова чують дві невинні душі: мами і сестрички!
Не міг більше нічого сказати, так спротивилася йому сієї хвилі рідна дитина. Ніби вийняли з лагідного хлопця серце і вклали замість неї камінь. І ради нього мусив терпіти такі пекельні муки! Хотів зараз нагнати отця Антонія, впасти перед ним на коліна. Бідний, трудив ноги, йшов через ціле село. Був йому як рідний отець. Чому ж він, Петро, не може бути таким до свого сина?
— Тату, ми потяли тих двох, щоб вина впала на іншого, — сказав Орко. – Але ви зробили се, щоб нас не розлучили.
Петро, як стояв, так сів просто на дошки. Орко притулився до нього і прошептав на вухо:
— Тепер ви не будете нікого потинати, тату. Я сам зроблю се для вас. А той був злодій. Він украв наш скарб.
— Який ще скарб?
— Не знаю. Так сказав вуйко Митро. Ходімо додому, бо зимно.
— Ходімо.
Х. "Моя доля в корчмі лежить..."
Юліан вернувся додому і застав у хаті стривоженого Влодка.
-Добре, що ти прийшов! Збирайся, їдемо до Дрогобича!
— Та я ж хіба нині приїхав! – здивувався фотограф.
— Приходив війт, казав, аби ми вибиралися з села. Сам нас відвезе. За годину буде тут.
Юліан сів на ліжку, помовчав, а тоді сказав:
— Закрий двері й поясни у чому річ.
— Якби ж то я знав! Війт казав, що то наказ поліції. І робиться задля нашої безпеки. Як ми зараз не вступимося, нас приплутають до сієї справи. Сам подумай, відколи ми в селі, з’явилося троє мерців.
— Четверо, — поправив Юліан..
— А хто четвертий?
— Пам’ятаєш, коли ми прибули до села, померла маленька дівчинка?
— Вмерла, однак, своєю смертю. Коли ти був у Дрогобичі, мене ледве не зарізав маніяк...
І Влодко коротко розповів про свою пригоду. А наостанок додав:
— До сьогодні я вважав, що то був пан Болеслав. Але то не він. Мій напасник ховався за дверима. Якби я хоч словом обмовився поліції...
— Важко в се повірити! – похитав головою Юліан. – Мені часом здається, що я притягую до себе нещастя, відколи взяв до рук камеру.
— При чім тут камера? – вигукнув корабельний агент. – То — твій хліб. Але я мовчу. Я вже зібрав свої манатки. Хтось порпався у твоїх. Ривка божиться, що ніхто не заходив. Звідки ти здогадався, що попросив мене взяти з собою світлини?
— Бо се – важливий документ. Я міг сфотографувати щось таке...
— Ясно.
— Добре, піду заберу камеру в Регінки.
— Чекай, а що ти думаєш про того маніяка?
— Я? У нього, видно, проблеми, ну, сам знаєш, з чим...
— То він зарізав учителя? – прошепотів Влодко, озираючись на двері.
— Хто?
— Скажу потім. Як будемо в Дрогобичі.
Коли Юліан повернувся з камерою, почав пакувати її в торбу, а тоді сказав:
— Хто рився у моїх речах, той — нападник. Але я не міг наражати на небезпеку Лейбину родину. Нехай лишається усе, як є.
Потім посміхнувся і сказав:
— Думав зробити се на місці, але краще потішити тебе зараз...
І вийняв з-за пазухи конверта.
— На, се корабельна карта до Америки. Але не з твоєї агенції. У тебе таке небезпечне життя і клімат тут непідходящий...
— Господи! – остовпів Влодко. – Та се ж купа грошей!
— Я непогано заробив на весіллях і похоронах, і зароблю ще.
— У тебе ж самого нічого нема...
— Якби я щось мав, то, певно, не був би щедрим.
— Я тобі поверну ті гроші.
— Як вийде. Коли захоруєш, чи буде потреба, пиши мені "до запитання" на Відень. Через тиждень відпливає твій корабель.
— О, може, поїду з урізькими людьми! Вже мали бути готові їхні пашпорти. Не знаю, як тобі дякувати, Юліане... Може, се сон? Ніхто задурно до мене навіть не посміхнувся. Чому ти се зробив?
— Комусь до щастя бракує малої дещиці. Я надивився таких випадків.
— А що мені сказати на службі?
— Скажеш, що дістав спадок.
— Ага.
Влодко задумався, а потім посміхнувся сумно:
— Ти знаєш, що я сам на світі. Таким хіба їхати до Америки чи Австралії. Ти міг би теж поїхати, Юліане!
— Я мандрую на схід. Із заходу на схід, супроти сонця. Але кажуть, що Земля кругла.Ця країна, вона не є ні цілком західна, ні цілком східна, і через те в ній ніби зупинився час. А де я спиняюсь, там відбуваються дивні речі. Може, се містика, але таке було вже нераз. Я тобі розповім по дорозі...
І ні один з них не обмовився про того чоловіка, якого охороняло тепер двоє жандармів. Перший ходив довкола дому, поки не стемніло, а другий на кухні бесідував з кухаркою Каролькою. Від пана Болеслава залишилася сама тінь. Він попросив принести дров і цілу ніч читав Лукреція, жодним чином не змінивши свого звичайного трибу життя. Чи було се мудро, чи ні — не нам судити, а тому Вищому Розуму, який дає людині стільки випробувань, скільки вона годна витримати. Отже, пан Болеслав був досить витривалим. Усі спроби спізнати його в цей період життя закінчувались непорозумінням, оскільки він нічого не говорив про себе. І не робив жодних змін у маєтку, так ніби мешкав у санаторії для тяжкохворих. Єдине, що могло свідчити за нього чи проти нього – се, ким він був до війни, ким на війні, і яким став після неї. Якою б війну не вважали закономірною і невідворотною історики та політики, вона перекреслювала те, що було записано у Книзі життя. І ще додамо: Уріж, який він тоді був, годився на те, щоби по ньому інтерпретувати Лукрецієву книгу "Про природу речей", бо тут існували у чистому вигляді хмари, вогонь, вода, віра й надія. Була й Любов, але присипана землею й завалена камінням до часу. Лише до часу.
... У корчмі пилися горівки і курились файки. Ґазди посходились, аби попрощатись з тими відважними, хто насмілився плисти на залізному кораблі через океан: три ґазди, дві ґаздині й четверо діточок, найменшому з яких було шість літ. Усе вже спродали й тепер ставили могорич, і підпивши, прощали один одному дрібні кривди. У жіноцтва мороз йшов по плечах, коли думали, що їхні сусіди нині остатній раз ночують у своїй хаті, та й виглядали вони так, ніби вже занесли ногу через поріг до іншого світу. Тому не хотіли їм завдавати ще більшого жалю, говорили здебільшого про пусте. Поміж тих, що виїжджали були Петро з Орком. Петро сидів між ґаздами, а Орко з тими хлопцями, що відтепер мали стати трохи не його братами, бо дорога не лише розлучає, а й зближує.