Свічку в помешканні небіжчика, певно, забули запалити, і се боліло священику, бо душі сумно перебувати у темряві. Треба буде нагадати, щоб запалили нині. Ще його тривожив похорон: боявся, щоб не віддали тіло студентам-медикам. Перед очима отця Антонія виник урізький цвинтар, майже заповнений, але для вчителя знайдеться місце коло каплички Святого Миколая. Діти люблять туди ходити.
...Тієї ночі сивому коневі отця Антонія приснився сон, що він прив’язаний грубим і тяжким ланцом за шию на зеленому лузі, в розкішній траві, але так, що не може до неї дотягнутись. Тільки, скосивши око, може бачити, як той ланц спускається під землю. Від найменшого руху ланц увіходить в ґрунт. Кінь знає, що буде далі: він упаде на коліна, а тоді до нього підійде високий чоловік, у якому він впізнає свого правдивого пана, а не того, кого возив ціле життя і хто виплекав його ще з лошатка. Цьому служив він лиш короткий час, а тому буде служити вічно. Господар підходить до нього, дивиться в очі. Кінь теж дивиться у його і бачить себе, як він біжить по дорозі, скропленій дощем, такій м’якій, що не треба підків, і сонце заходить просто перед ним, червоне й тепле. Кінь почуває від того надзвичайну втіху, вдихає запах рум’янку й вологої конюшини. Господар цілує його в чоло, виймає довгого меча і одним махом відтинає йому голову...
...Петро опинився у глибокому сні, коли чоловік стає безборонним, хоч усе виноси з хати. Виходити з такого сну завжди прикро, коли подумаєш, що душа могла б не вернутися з такої далекої подорожі, і що твоє тіло без неї нічого не варте, ніби у мерця. З подібним відчуттям прокинувся згодом Петро й не міг збагнути, де він знаходиться, на якому світі. Через вікно сіялося майже денне світло, холодне й бліде. Петро відчув якусь незвичну тишу довкола себе: вуха заклало. Уві сні притиснув рукою вухо, на яке чув добре, бо на друге майже не чув. Він сів на лавці й протер заспані очі. Кінь, певно, зголоднів і хоче пити. Він вийшов у сіни й здивувався, що засув був відхилений. Орко встав раніше за нього. Чоловік узяв цеберко з водою і поніс на другу половину хати через стодолу. Кінь радо заіржав, нетерпляче мотаючи головою. Було йому просторо, відколи продали паця. У стайні тепер пахло лише кінським потом. Ясла були порожні. Треба вивести Гривка в полудне, аби попас. Петро насипав йому вівса, поплескав по шиї і вийшов. І раптом серед стодоли, де громадилося різне збіжжя, згадав за Орка й кинувся до хати.
Хлопця не було. Зникли й святочні чоботи, що стояли коло ліжка від неділі. Не було й гуні. Петро завмер. Він ще раз обвів поглядом хату, ніби сподівався побачити в ній Марію і Орисю, цілу свою сім’ю. І по тому відчув страшну пустку і такий жаль, що заледве серце йому не розірвалося. Був се момент, коли до людини нарешті доходить біль утрати, усвідомлення того, що вона — на віки-вічні. Петро заплющив очі і вдихнув повітря, що складалося з часточок диму, зілля, свяченого на Трійцю, пір’я з подушок, порохна з дерева, мишачого посліду, поту й сліз... А потім видихнув. Стало трохи легше.
Чоловік вийшов надвір і сів на призьбі. Завжди тихий і слухняний хлопець залишився таким, як був, тільки слухав тепер не вітця, а когось іншого. Прагнув вирватися з місця, позначеного смертю. Чи висидів би Петро у такому віці у хаті, де вмерли мама й сестра, де блукають їхні душі опівдні й уночі? Діточий страх сильніший, ніж страх дорослого. Петро знав це по собі, коли пас уночі з хлопцями коней поблизу холерного цвинтаря. Тоді привиджувалось різне, підкрадаючись до них з темряви, а вогонь аж пригинався від подмуху тієї невидимої сили. Люди вважали ту силу злою й ворожою, приручити яку можуть лише особливі чоловіки й жінки.
Петро знав, що та сила не є ані доброю, ані злою. Якщо їй нічого не треба від чоловіка, вона оминатиме його, а як хоче щось узяти, то забирає без жодної за те відплати. Попробуй взнати, чого вона бажає, коли тебе трясе від страху. Найліпше не стрічатися з нею ніколи, аби не погубити душу. Але то можна в місті, а по селах таких, як Уріж, дороги духів і людей перехрещуються, тільки не кожен то відчуває. "Ні молитва, ні хрест, ні свячена вода не поможуть, — казав єгомость, — коли людина живе не по-християнськи." Але , щоб порятувати свою єдину зосталу дитину, Петро готов був знищити усе довкола себе. Сила, яку він тлумив і зневажав у собі протягом цілого життя, могла обернутись проти кожного, хто скривдив би Орка. Ця сила відтручувала його не лише від людей, а й від церкви.
Якби хтось побачив Петра цієї хвилі, то не впізнав би: очі потемніли, уста скривились, а ніздрі ворушились як у звіра, котрий опинився у пастці. Що порадив би йому отець Антоній? Молитися чи битися? Не дав Бог йому дітей. І не вірив Петро, що священик піде супроти цілого села, яке дбало за нього. Того йому не простили б. Петро вивів коня надвір, спутав ноги, щоб не пішов за ним. Тоді взувся у чоботи і накинув празникову гуню. Не знав ще, якою дорогою пішов Орко: лісом через Площину, чи полем через Ставищі, але скоро взнає. Петро волів би, щоб ніхто його не видів і не питав, куди вибрався в будний день. От люди! Скажеш, що на похорон, подумають: "О, пішов опир до опира!" Не підеш – обмовлять: "Не шанує родини." Втім, Петро не мав наміру йти на похорон Митра. Хотів догнати Орка. Але мусив вийти на роздоріжжя. За селом став, понюхав вітер, що одразу приніс йому прикрий запах старого пса, що спав у загаті. На дорозі не було видно нікого. Люди їдуть до міста, як ще не розвиднилося, а з панського двору вела інша дорога, що сходилася із цією у Багнах. Запах снігу він відчув перш, ніж подивився на гору Мабуру. Сніг нагадував про неминучість зими. Спочатку сходить з неба на гори, де зимніше.
Петро звернув на стерню і пішов навскоси до Площини, старого лісу, за яким були Нагуєвичі. Орко часом пас там корову, і знав найкоротшу дорогу до Нагуєвич. Чоловік незабаром підійшов до лісу й опинився на нерівній стежці, залитій водою. Мусив іти понад край, зачіпаючись за кущі ожини, або й заходити між дерева. Дуби росли далі, а скраю тулилися граби й ліщина. Чув, що Орко ще не вийшов з лісу. Заблудити хлопець не міг, бо його провадила чужа воля. Якби Орка хотіли погубити, то могли б се легко зробити тут. Не лишилося б і сліду по дитині. Площина вважалася небезпечним лісом. Були тут несподівані яри, падали сухі дерева від вітру, стрічалися навіть вовки і ведмеді. Урізькі люди не чулися в лісі добре. Колись відіпхали його від себе задалеко,викорчувавши задля пісного поля. Зрештою, то були панські ліси. Хлоп мав кусник поля, громадське пасовисько і кілько хочеш води у ріці. За дерево мусив просити панського економа.