— Слухай, Гарасю, як я нині по обіді засну, а прийде Петро Безуб’яків, то збудиш мене, добре?
— Угу, — відповів Гарась, котрий ще від рана хотів спати, й не мав жодного наміру будити єгомостя, хоч би явився сам цісар, буркнувши під ніс: — Ще того опира бракувало!
Гарась не був нині в церкві, бо то було би затяжко для його слабої ноги, але хто скаже, що він не молився, хоч не чув дзвонів? Молився і дуже щиро. Молився за єгомостя, щоб той, не дай, Боже, не вмер скорше від свого слуги, бо тоді їм з дихавичним Йосипом доведеться йти на жебри і вмерти під плотом. Щастя Гарасеве було у здоров’ї єгомостя, тому він із болем сприймав найменшу його недугу і слабкість, що мусили з роками збільшуватись у старшого чоловіка. Гарась хотів би вмерти першим. Звісно, не казав того нікому, але боявся холоду й особливо дощу, що несли хвороби. Навчився лагодити парасолю і робити так, аби отець Антоній не пускався в ризиковані мандри. Мав на те свої хитрі способи. Врешті, Гарась, попри всю свою нерозвинутість, почував себе грішником, бо чинив корисливо, і не раз через його хитрощі священик не міг поїхати до сповіді. Сам він не сповідався у цьому гріхові, бо вважав, що сповідати мав би його хтось інший. У глибині душі Гарась мав надію, що по смерті отець Антоній замовить перед ним слово і визволить з пекла. Не раз хвалився перед урізькими людьми: "Коби всім так велося, як мені при єгомостю, то жаль би було вмирати!" На це часом йому відповідали: "Кождому жаль вмирати." Але Гарась мав що сказати: " Якби-сте, пане ґаздо, сиділи два тижні в окопі по коліна в болоті й всілякій заразі, то було би вам не жаль!"
Сам він у нечасті хвилі душевного зворушення, споглядаючи шафу з книжками чи бджілок, що літали над розквітлими яблунями, усвідомлював: Бог знає, що робить, коли дає комусь забагато щастя або забагато нещастя, бо знає, скільки кожен може витримати. І якщо хтось помирає рано, в діточому віці, то хто знає, чи не став би , якби жив далі, убійником чи злодієм. Зрештою, власних дітей Гарась не мав, а чужі часто над ним жартували, перекривлюючи його кострубату ходу, бо Гарасева нога не гнулася в коліні.
І цього дня Петро не втрапив до отця Антонія. Спершу стояв із ґаздами, слухаючи про Америку, а коли ті почали один за одним відходити, згадав за Орка.
Пан фотограф тихенько збирав задубілими руками свої причандалля. Сонце зупинилось над лісистою горою перед тим, як спускатись. Юліан знав наперед, коли скінчиться його робота, бо вона залежала від сонця. Влодко, навпаки, забув про час. Він не міг залишатися сам, і се вже виглядало на якусь патологію. Не міг іти по вулиці, аби когось не зачепити з розмовою. Юліан при потребі теж потрафив би бути симпатичним хлопцем, коли того вимагала його робота, однак найліпше чувся посеред природи: коло води, на путівці, посеред лугу, щоб нічого не краяло круглого неба на кавалки, не ділило. Хотів ще нині пройтися до смерку, відсвіжити голову.
Юліан полегшено зітхнув і з утіхою глянув на краєвид, що вільно розкинувся перед очима: річка, оторочена пухнастим плетивом лози, жовтаве поле, прозорий ліс. "Господній сад", як казав один його знайомий пастор-філософ. Ліси, вірив він, не виростають самі: їх садить Господь, а люди Йому наслідують. Влодко, його товариш по мандрівці, не мав ні найменшого чуття природи, і ніщо його так не тішило, як електричні лампи, залізничні колії та авта. У цьому теж була своя краса, але небезпечна. Люди завжди є джерелом небезпеки, так само, як і їхні творіння.
Тим часом Орко був полишений сам на себе, а його не можна було полишати на самого себе, зрештою, як інших хлопців у тім віці. Бо вони легко можуть натворити дурниць. Чують у собі силу й бажання вступити до світу дорослих, та не можуть знайти до нього входу. Орко недовго цікавився роботою фотографа, бо не бачив її результатів, та й старші хлопці почали витісняти його, як замолодого, що стало основною причиною того, що Орко намірився йти додому і почитати календар. Що ще мав робити в неділю... Та враз у голові в нього засіло слово, ніби хтось його шепнув просто у вухо. Одне — єдине слово: міст. Він якраз вийшов за церковну огорожу. Маєш іти зараз на міст. Із-за старої липи висунулася кремезна постать вуйка з Нагуєвич, що невідомо де був досі. Може, Орко його не зауважив. Може, той мав якесь діло до тата. Однак вуйко показав рукою в бік ріки, й неважко було здогадатись, що він хоче поговорити з Орком без свідків. На ріку пополудні ніхто не виходив, але хлопець про се навіть не подумав. Небіжка мама завжди дорікала татові, що той не признає своєї родини в Нагуєвичах: " Не мусиш у них щось просити. Усі люди як люди, ходять на гостину одне до одного, а ми – ні. Не дай, Боже, щось з нами станеться, хто подбає про дітей?" А тато гнівався, гримав дверима й тікав з хати. Отже, була якась таємниця, про яку ніхто не хотів говорити. Або вже наговорилися донесхочу. Орко трохи розгубився, згадавши за тата. Але того ніде не було видно. Поки хлопець роззирався, вуйко з Нагуєвич щез, може, сховався за липою. Ні, за липою його не було. Може, за капличкою святого Миколая, де стояла розмальована гіпсова подоба найдобрішого з усіх святих, прибрана восковими квітами й виноградом. Святий Миколай перебував у раю, і туди можна було заглянути через невеличке віконечко. Втім, Орко завеликий для того, щоб зазирати у той діточий рай. І це у нього відібрано разом із дзвіницею і школою.
"Міст", — знову почув він слово у себе в голові, й тепер воно цілковито його опанувало. Орко вдруге вийшов за церковну огорожу, забувши вклонитися високому дерев’яному хресту з присохлими до нього давно мертвими квітами. Прибиті дощами, вони виглядали як наріст на розтрісканій сухій деревині. Усі думки покинули його голову. Орко зійшов з горбка, керований чужою волею, і наче сліпий, рушив дорогою до річки. Минув гуральню , на воротах якої стояв пан управитель, той самий, перед яким мала замовити слово хресна його мами, кухарка Каролька, аби дав татові якийсь заробок. Пан управитель у високих блискучих чоботях навіть не зауважив хлопця, а може, не повірив, що хтось посмів би пройти повз нього, не привітавшись. Зрештою, мав погану пам’ять на хлопські обличчя й міг подумати, що то хтось чужий. А Орко бачив перед собою лише дорогу, що вела до моста. Той просмолений міст перше належав урізьким дідичам, і тоді на ньому стояли два гайдуки, що брали плату за проїзд фірою. Тепер можна було ходити та їздити кожному, але міст мав лиху славу. Чи то на ньому бачили якісь страшні речі, чи довкола підпор під час повені в корчах застрягали утоплена худоба, а часом і люди... Одним словом, міст відбирав своє мито від ріки. Орко відважно ступив на нові непросмолені дошки, що ними замінили зношені. Дійшов до середини, схилився на поручні й втупився у мутну воду, що бігла внизу.