І точилися нескінченні розмови про гроші: хто вигадав і хто прогадав, чому оціночна комісія ступінь зносу однієї хати визначила більшим, а іншої — меншим, хто уже встиг пропити свої грошенята і хто приберіг на "чорний" день. Розмірковували, як викрутиться Микола Точилов, відомий у селі хитрун, який намірявся спочатку їхати з колгоспом і одержав гроші за довгу дорогу, потім передумав, але гроші за перерахунком повернути відмовився, пославшись на те, що в нього їх немає.
Про які тільки притичини не наслухався Віктор того літа, чого тільки не набачився.
Тоді ж, при ньому, колгоспники від'їжджали. Колона була налаштована ще звечора: повантажили на лісовози та тракторні вози оселі, позаштовхували на вантажні машини речі. Рушати домовилися на світанні, аби за день встигнути до місця, проте ледве-ледве рушили під обід. З часів війни село не бачило нічого такого. Пили прощальну горілку чоловіки; заходилися плачем, востаннє загадуючи щодо худоби та городів, жінки; сполохано і жваво сновигали, вбившись у зграї, дітлахи. Обійнявшись посеред вулиці, гірко й голосно тужили дві бабуні — бабуня Віктора і їхня сусідка, бабуня Лукія. Все життя вони прожили поряд, щодня ходили одна до одної чаювати, давно вирішили між собою, що й з того світу будуть прилітати до людей двома однаковими пташинами-подруженьками, але тепер бабуню Лукею вивозили. У передній машині суворо й урочисто, готовий до будь-яких випробувань, сидів глухий дід Степан в доп'ятому десь міліцейському кашкеті і при двох георгіївських хрестах на вилинялій, аж білій гімнастерці. Тракторист Іван Зуєв довго ганявся за псом, якого хотів узяти з собою, проте пес ніяк не давався, і розлютований Іван пристрелив його, а потім за п'ятнадцять хвилин напився і почав викидати з машини свої клумаки. Хтось, мов бовван, сидів на цвинтарі, хтось, схаменувшись в останню мить, біг по забуту в сусідки посудину. Горіли підпалені звечора стайні, і гіркий дим, не піднімаючись, стелився по вулиці. Схоплювалася і змовкала нетвереза пісня, вкотре лунала команда сідати по машинах. Нарешті рушили, заплакали, залементували і, заспівавши голосніше, поїхали.
День був тихий, неяскравий, і так само тихо й рівно плинула річка, не маючи за собою ні провини, ні лиха.
Після від'їзду колгоспників ті, що залишилися, заквапилися ще більше. Тепер лише на короткі темні години і змовкав перестук сокир. Нове село одним краєм виходило в поле, другим повинно було пробиватися в ліс. Ділянка під хату батькові Віктора випала досить чиста, зі старої межі, але тоскно і з відчаєм дивився батько на прохолодний, тінистий вугол немолодого сосняка, який мав корчувати під город. Віктор допоміг йому скласти хату і поїхав. Йому належало виходити на роботу.
З дому писали часто, сповіщаючи більше про те, хто помер і хто народився, а написати, як втаковилося зараз село, як воно живе собі на втіху, не вміли.
Але тепер уже тільки до завтра. Завтра він побачить усе на власні очі.
Він довго сидів на дивані в напівтемній каюті, ні за що не брався і дивився в стінку безтямно й невидюче. У відчинене вікно навіювало прохолоду, від якого він починав тремтіти, проте вікно не зачиняв. Помалу спогади відійшли і згасли. Тепер він знав, що, збираючись у село, обманув себе, він увесь час тримав у пам'яті село колишнє і чомусь не хотів пригадати, що його давно немає. Проте не це зараз непокоїло його, зрештою він їхав до батька з матір'ю, яких був зобов'язаний побачити, де б вони не жили.
За вікном виникали й даленіли тихі й обережні кроки. Десь звучала музика, і знайомий голос, що видавався тепер безмежно сумним, знову і знову піддражнював нечастим, особливо хвилюючим станом: "Вода, вода, кругом вода".
Він чекав чогось, якогось важливого і чудового завершення цього довгого неспокійного дня, якоїсь виняткової і щасливої бентеги. Щось повинно було статися. Що саме, він не знав і не загадував, проте чекав і боявся недогледіти чогось такого, що могло трапитися тільки сьогодні і ніколи не могло повторитися. Хистке і невиразне відчуття, викликаючи млість утаємниченою обіцянкою, не давало йому спокою.
Пізніше він знову вийшов на борт. Зорі ще не назріли, були по-весняному далекими й дрібними, зате місяць, круглий і повний, висів на небі зовсім низько і святково. В його мовчазно-урочистому сріблястому світлі все довкола лежа* ло в лінькуватому і райському заціпенінні, і тільки річка, в глибині якої з усією казковою розкішшю відбивалося нічне небо, відсвічувала зверху своїм зелено-скляним гордовитим сяевом. Теплохід рухався майже безшумно, ледь одгортаю-чи від бортів воду, і в чистому холодному повітрі привиджувався тонкий, на одній струні, щасливо-ниючий місячний звук, який то спадав на землю, то поволі піднімався вгору. Він кликав кудись, нагадуючи про щось небуденне і давнє, і серце, стривожене й безтямне, заходилося у відчайдушному благанні: що? куди? Відбринівши, він повертався назад і знову й знову ятрив жаданим і солодким болем, знову й знову знаджував у чисту і заповідну далину.
На кормі танцювали, і Віктор пішов туди, почав дивитися на танцюючих. Тут же були і чоловік з дружиною, за якими він спостерігав у ресторані, коли вони вечеряли всією сім'єю. Здається, лише вони одні й мали втіху від танцю, решта витупцьовувала з нервовою затятістю в рухах, з хворобливою покірливістю на обличчях. На їхніх обличчях світилася насолода. Вона поклала йому руки на плечі, відкинувши голову назад і усміхаючись, і він, ледь присідаючи, кружеляв її в повному і щасливому самозабутті. Проте Віктору не випало довго милуватися ними. Чоловік сказав їй щось на вухо, вона у відповідь засміялася й похитала головою, але похитала з такою чарівною повільністю і з такою здивовано-осяйною чуйністю в очах, що відмову цю і Не можна було сприйняти інакше, як згоду. Невдовзі, так само кружеляючи, вони відірвалися од усіх інших і попливли палубою убік, все далі й далі, доки не зникли зовсім. І більше не з'явилися. І знову, як і вперше, Віктор упіймав себе на ніяковому і заздрому почутті; він зрадів, що вони пішли, йому було легше спостерігати за такими самими одинокими, як і він, і втомленими людьми, знеможе-ними від марної сподіванки дочекатися своєї щасливої миті.